Те, чого немає в книжках, може бути більш промовистим, ніж приховування. Я читаю книжку «Полювання на людину», опубліковану цілком моральним видавничим домом. Там описані реальні полювання на людину. Там є всі — чаклунки, чорношкірі, євреї, всі, крім геїв. Коли відмова згадувати про дуже показові факти, практиковані у країнах, які пишаються тим, що вони не Судан, де за це карають смертю, не Ямайка, суперсимпатична країна реґґі, де battymen[96] лінчують, — ні-ні, все це відбувається в Англії, де діє знамените habeas corpus[97], чарівній Італії і вільнодумній Франції, де на паркінгах ріжуть геїв, — сягає такого рівня, себе визначають і тим, про що не говорять. І якщо цю книжку я можу назвати людинофобською, бо вона антропологічна, у белетристиці це було б неможливо. Жодна белетристика не претендує на узагальнення, вона спостерігає за частковим, вона не прагне до вичерпності, вона намагається вичерпати якусь деталь. Якби художня книжка мала заголовок
«Полювання на людину», полювання велося б на одну людину, мало б певний колір, певну умову, певну епоху й особливий сексуальний смак. Автор не хотів би давати загальний, прийнятний для всіх урок, а намагався б сформулювати урок, як кажуть під час встановлення давнього тексту; не типу: ось що таке суспільство, а: ось як до такого дійшло. Кожен являє собою інакший засіб сприйняття. Дисертація про лінчування чи роман Фолкнера. У політичному плані Фолкнер не досягає нічого, бо, як і всі гарні книжки, його твори є формотворчими проектами.
Окремі романи призводять до політичних наслідків.
«Хатинка дядечка Тома» (1829) викликала обурення американської громадськості з приводу умов життя чорношкірих. Чому ж тоді «Таманго» (1829), де йдеться про участь чорношкірого в закріпаченні чорношкірих, жодних наслідків не дала? З тієї самої причини, цілком певно: і Гаррієт Бічер-Стоу і Проспер Меріме мали намір. Намір не формальний, а політичний. Відчуваючи, що автор інструменталізував вигадку, читач зробив вибір. У цьому разі він став на захист слабкості. І не тому, що читач кращий за виборця, а тому, що переступаючи межі літератури з наміром говорити до загалу, кожен автор знайшов того, хто відповідає його тонові. Меріме — невеликий гурток насмішників, Бічер-Стоу — широку віддану читацьку аудиторію. І хоча «Хатинка дядечка Тома» товста, вона викликає зворушення щодо чорношкірих, і хоча «Таманго» тонка, вона залишається саркастичною, тож у результаті можна тільки й промовити: ну то й що? Чорношкірі брали участь у торгівлі чорношкірими, чи ж цим можна виправдати торгівлю ними? Чи зневажати чорношкірих, бо це відчувається на дні романів із негативними інтенціями, як, скажімо, у романі, який змальовує французького єврея-колаборанта під час війни? Читач дуже швидко вловлює нещирість. Тоді або вона йому подобається, бо написана в близькому йому дусі, або ж не подобається, бо його зачіпає, він її виділяє або відкидає, сприяючи тріумфові книжки або ж нею нехтуючи.
Читати задля пороку
Філософ Віктор Кузен казав: «Лягаючи спати, я сходжу на ешафот». У дитячому, підлітковому та юнацькому віці я був таким самим. Я досі такий. Іти спати замість того, щоб писати, читати, розважатися! У могилу мене доведеться штовхати, мій скелет чіплятиметься п’ятками за гравій, мої плюсни тимчасом перегортатимуть сторінки книжки, а я, цокаючи щелепами, протестуватиму: «Я не дочитав! Я ще не дочитав!». О, який порок!