Я не так і посилаюся на фразу Валері Ларбо «читання — цей безкарний порок», хоча за нього таки карають як опитувачі громадської думки, так і те, чого читання не дає нам зробити через час, який воно в нас забирає, взяти хоча б заробляння статку. Але знати цього Ларбо не міг, бо був дуже багатим. Ні ж бо, я маю на увазі порок великих читачів, які завдяки читанню виробляють вибагливий смак і люблять літературу, винятково рафіновану, щоб не казати «з червоточиною». Я прийшов у захоплення від «Найгарнішого кохання Дон Жуана» Барбе д’Оревіллі[98]. Мене сповнювало не те розквітле щастя, яке дає Стендаль (на якого Барбе так подібний), а втіха знавця міцного і добре виготовленого лікеру. Тутбракує наївності, та він її не хотів, оповідь, між іншим, злісна, як католицизм, священики та догма, чого там повно (о, як мало він подібний до Стендаля!), але який геній! Геній форми, як і всі, він геніальний тим більше, що його форма є відлунням сюжету. Свою порочну історію він і розказує порочно. «То воно досі живе, те паршиве луб’я?» — так звучить перша фраза, і хтось відповідає, що йому розповіли дивовижну історію, яка трапилася після обіду, де був… Розповідь про цю сексуальну пригоду весь час затримується, надаючи оповіді точного ритму мастурбації, яку постійно призупиняють і знову відновлюють, щоб домогтися відстрочення насолоди.
Гадаю, що, читаючи, ремеслом читача можна оволодіти не краще, ніж ремесло писаки, пишучи. Якщо, старіючи, писати не стає легше (хвала небові!), читати теж. Та не про ремесла тут ідеться. Це слово прийшло з літератури 1950-х років, з «Ремесла жити»[99], книг Лейріса[100] і таке інше. Мистецтво читати не більше за мистецтво писати. Як казав Вуді Аллен: «Я брав уроки швидкого читання. І прочитав «Війну і мир». Дія відбувається в Росії».
Тож не треба мене питати, щó читати. Інколи через читання в мене виявляється такий вибагливий смак, що я можу порадити недоладні книжки, не такі правильні серед шедеврів: радше «Генриха ІV», ніж «Макбета», «Життя Рансе»[101] замість «Замогильних нотаток». Великі читачі — це алкоголіки, які знову тягнуться до чарки, товстуни, які беруть ще один шмат ромової бабки, дівчатка, які знову фарбують нігті лаком з блискітками, декоратори, які натулюють дрібничок, жіночки, які на операційному столі двома задубілими пальцями тягнуть хірурга за рукав й белькочуть німіючим язиком, але вимогливим тоном: «Надуйте більше груди!». Саме завдяки таким надмірностям мови й цінують письменників, яких уважають надто складними. Без великих, із прагненням до рафінованих страв читачів, ми б залишалися нескінченно в числі режимних письменників. Так само завдяки їм письменників, яким не поталанило і які зазнали великого успіху ще за життя, знову внесено «в меню». Ви ж бо розумієте, що нині Джойс — це мейнстрим. Починаючи від баварського крему й завершуючи ківі. Тридцять років тому ківі рідко зустрічалося в Європі, його імпортували з Нової Зеландії, нині ківі вирощують навіть в Англії. Ніхто не заперечує геній Джойса, всі вже зрозуміли значення його невдалої спроби створити у «Поминках за Фіннеганом» нову мову (що певним чином увінчалась успіхом, адже інколи естетичний успіх полягає у спробі, і це один з найцікавіших винаходів ХХ ст. разом з 3G) і вибачають його «класичні» оповідання, такі як «Дублінці». Я його дуже люблю, все гаразд. Настільки, що без мене хто ж вам скаже, що Джойс досконалий, але Ґолсуорсі? Так, знаю, знаю. Сам я дійшов цього значно пізніше. Треба було роздушити давнє упередження, бо підлітком я бачив томик «Саги про Форсайтів» у бозна-кого, в бозна-кого в позитивному сенсі, у людей, які ніколи не читають. І більше не дозволяю безжальному невігласу, яким я був у 17 років, управляти моїми думками дорослого. Як не бути у будь-кого, коли ти отримав найзнаменитішу літературну премію в світі? Тим краще, якщо це Нобелівська премія. Він мав бути задоволеним. Це звільнило його від гіркоти, тривог, усього, що могло відволікати від творчості. Зрештою, я на це сподіваюсь. Я погано знаю його життя, але загалом це один із щасливих наслідків успіху. Я повністю за успіх, особливо коли він іде обіруч із талантом. Тож і запитую себе, чи Ґолсуорсі не помер одразу після одержання Нобелівської премії, не змігши її отримати чи щось подібне, аби вдовольнити моралістів. «Е-е, Тільки не премію, що має вартість. Не мав часу нею скористатися. Зловживання виправлено. Надто відомий для мене. Бу-бу-бу. Поверніть мені склянку жовчі».
98
Барбе д’Оревіллі, Жюль Амеде (1808–1889) — французький письменник і публіцист. Характерні мотиви його прози, глибоко кризовою за поглядами на світ, — крах старих цінностей, неможливість любові, таємнича зачарованість злом. Неодноразово був звинувачений у аморальності.
99
Назва щоденника Цезаре Павезе, італійського письменника, поета й перекладача. Він залишив його на столі, немов пояснення свого самогубства. Надрукований посмертно в 1952 р. Головна тема — самотність, відчуття власної неспроможності, нереальності життя.
101
Останній твір Шатобріана — біографія знаного французького аристократа XVII ст. Армана де Рансе, засновника чернечого ордена трапістів.