Один мій друг-письменник, який боїться літаків, має свій метод: він бере з собою книжку, одну-єдину, яку складно читати і яка потребує тривалих роздумів, з тим, щоб зайняти свою голову і віддалити страх. Це — «Критика чистого розуму» Канта. Психіатри не приділяють належної уваги лікуванню страху занудністю. В літаку особисто я почуваюся не надто впевнено, але мені це повинно подобатися, бо з собою я беру переважно книжки, які не потребують пильної уваги. Учора це були
«Прогулянки Римом» Стендаля — своєрідний інтимний щоденник. Підлітаючи до Рима, я натрапив на оцю ось фразу, написану 1829 р., де автор визначає цивілізацію праці: «Щойно вступивши в життя, замість того, щоб читати поетів чи слухати музику Моцарта, юнак чує голос сумного досвіду, який йому каже: «Працюй вісімнадцять годин на добу або післязавтра здохнеш з голоду на вулиці!»». Втім, «праця» — не зовсім відповідне слово, бо воно може означати й те, що роблю я чи інші люди, які мають гарні професії — художника чи садівника. Працю спаплюжили, назвавши «цивілізацією світу» жахливу систему, яка править сучасним світом, оте світове заробітчанство, що скидається на приглушену форму рабства. Його слід би назвати цивілізацією гарування. У літаку ми весь час сидимо, над нами нахиляються високі, лагідно усміхнені блондинки, які приносять нам пити й нас годують. У літаку ми наче немовлята у колясці, яких заспокоює мама. Ідеальними для читання там мали б бути дитячі казки, тобто геть літературу, яка нездатна заспокоювати.
Читати на пляжі
На пляж я взяв письменника, якого обожнюю, відклавши того, яким лише захоплююся. Щоразу відкриваючи Стендаля, я тремчу від утіхи, усміхаюся від задоволення, відчуваю бажання його обняти. Щоразу розгортаючи Флобера, я відчуваю, як мені на плечі товстим шаром налягає бітум його нігілізму. Так-так. Є книжки, які любиш, не люблячи їх автора, і книжки, які любиш, будучи закоханим в їх автора. Відчувши спільні точки чуттєвості з ним, щирим і без пози. Саме тому такі письменники, як Стендаль, посмертно спонукають до гарячкових пошуків найдрібніших деталей їхньої біографії. Адже хочеться знайти додаткові причини для любові. Дослідження щодо інших пов’язані радше з іронією. Маю на увазі нещирих і позерів, що не перешкоджає їх талантові. Шатобріан чудовий, але настільки марнославний, що в мене є бажання знайти в його житті причини, щоб зняти з нього відзнаки.
У Стендаля я читаю пасаж, який починається так: «Того вечора одна з наших супутниць, яка розуміє Моцарта, мені сказала…». Я його обожнюю. Подібна фраза — яка делікатність. Трішки сп’янілий, я цілую обкладинку «Прогулянок Римом». Бути трішки напідпитку на південноамериканському пляжі о 17-й годині, коли ти замовив холодну-прехолодну кайпіроску[125], не є чимось неймовірним. Ба більше, мене дуже тішить думка, що я зневажив найгарніший архіпелаг світу, не поїхавши до Лос Рокеса. Встати о 5-й ранку, щоб сісти на маленький літачок і полетіти купатись у місці, що вважається одним із найгарніших пляжів світу? Радше спалити 1690 боліварів, заплачених наперед за офіційного курсу 2,15 доларів. Я помру геть сухим, в усіх значеннях цього слова. Я його обожнюю. Я його обожнюю, і він мене дратує. Він мене дратує, і я його обожнюю. Люди цього не розуміють. Вони хочуть падати на коліна перед тим, кого люблять, через переважаючу любов до брехні. В ньому дратує політична заангажованість, коли він вихваляє поганого романіста Піго-Лебрена[126], бо той, скажімо, сповідує ліві погляди, інакше він сам сміявся б над його нікчемними фразами; зрештою, це стає елементом його особистості так само, як і його метр сімдесят. Його ріст дорівнював метру сімдесят, здається. У нього була овальна голова. Ні, кругла, як яблуко. Його веселість містила дрібку гіркоти. Веселі книжки не належать до найчисленніших у світі. Тому їх слід шанувати як світові скарби. Скільки скарг, гіркоти й нарікань, думав я перед тим, як піти до книгарні, де проходив повз імена гарних письменників, гарних, але мінорних, які завжди нарікають на це чи настроюються проти того! І як часто бувало в таких випадках, я пішов ковтнути повітря на літеру «С» у розділі «Класики». Ми багато чим завдячуємо Стендалю.
А його стислість! Яка ввічлива інтелігентність! Він не принижує мене поясненнями! А цей властивий тільки йому спосіб поєднувати слова… «У нього зовсім не було тієї радості, яка страхає і яка стала моєю долею». Радість, яка страхає… Це з приводу його дядька Ґаньйона… О, я забруднив поле кремом для засмаги. Візьму й обведу цю калюжку кольору слонової кістки контуром, вона стає схожою на острівець, що навпроти. Отже, незалежно від мого бажання, а потім зробивши так, немов би я цього хотів, ця плямка стає відлунням того, що я читав. Читання відволікає нас від життя, за що мені не раз дорікали, але воно може сприяти тому, щоб уважати його дивовижним. Читач відводить очі від книжки й, ошелешений, опиняється в сьогоденні. На венесуельському пляжі. Продавець устриць голосно рекламує свій товар, який носить у блакитному пластиковому відрі. Щоб змінити в ньому воду, він стає на коліна на березі поблизу хлопчика, який обережно, наче кіт, наближається до моря, тоді як інший вистрибом, наче стрибун у довжину, мчить до води. Як тобі? Це життя. Здалеку воно виглядає симпатичним. Повернімося до сенсу. Я не зумів вчасно струсити його із себе, і від занурення в чорнило на якусь мить мені наче забракло повітря. Мені потрібно кілька гребків брасом, щоб отямитись. Ось іще один пасаж, який змушує мене повторити: «Я його обожнюю». Він насміхається над папами, які «почали побоюватися скандалів, до яких призводили кардинали, у Священний Коледж набирали загалом лише бовдурів високого походження». І коментує: «Тепер усе змінилося на краще». У передмові до «Люсьєна Левена» Поль Валері каже про нього, що він «не терпів респектабельності». Ось чому від нього просто шаліють. (Від Валері також, бо він втулив у свій текст ввідне речення, навмисно вживши архаїзм, який напівосвічений читач сприймав як помилку у французькій мові. Це фраза для освіченої людини. Фраза між нами. Ось ця зовсім проста фраза:
125
Кайпіроска — різновид коктейлю кайпірійя, який готується з горілкою замість звичної кашами, популярний у Бразилії, Уругваї та Аргентині.
126
Піго-Лебрен, Шарль-Антуан-Ґійом (Піґо де л’Епінуа, 1753–1835) — французький письменник, драматург.