«Гобіт»[132], тож просить іншу книжку. Власниця книгарні, якій це видання відоме не більше, ніж світовий бестселер, без кінця шукає на своєму комп’ютері. «Спробую інакше… К, р, і, й, т, о, н… Немає». Я наважуюся втрутитися: «Треба «а», а не «і»"[133]. Наша Валькірія набирає поважного вигляду, випростується й випускає в мене чергу: «Я не зобов’язана знати цього автора. Їх стільки, тих авторів. Стільки всієї тієї писанини… тощо».
Який він, хороший книгар? Все просто: це книгар, який розуміється на літературі. Тім із The Village Voice[134] у Парижі, який прочитав «Неспокійну могилу» Сіріла Конноллі[135] (The Unquiet Grave, 1944), замовив п’ять примірників цієї книжки у маленькому видавничому домі Нью-Йорка, який її перевидав, і виклав їх на прилавок. Він знає, що серед його клієнтів знайдуться люди, яких це заінтригує або нагадає про щось приємне, і це пожвавить торгівлю. Поганий працівник книгарні: це теж просто, це працівник мережі, в якого я запитую про журнал Études. «Журнал?! Він шукає в комп’ютері: це в «Історії». В розділі «Історія»: «Журнал?…»». Продавчиня порпається під столом і простягає мені Revue d’études palеstiniennes. Ні-ні, мадемуазель. Не думаю, що це те, що треба. Комп’ютер підказує, що в їхній мережі цей журнал не продається. Це все. Анінайменшого здивування. На думку цієї молодої жінки, я вочевидь запитую про якийсь незначний журнал. У цьому й полягає жах невігластва: вона не усвідомлює серйозності цього випадку. Найгірше те, що якби я пояснив, що це журнал єзуїтів, що він існує сто п’ятдесят років, що він дуже впливовий, мене зарахували б до ексцентриків. Одна з ознак варварських часів — нині невігласи сорому не відчувають.
Саме тому, надалі не люблячи те, що не дає мені втіхи, я повертатимуся до хороших незалежних книгарень, де, можливо, в цю мить, гортаючи мою книжку, якийсь читач натрапить на ці рядки. Він, сподіваюсь, прийде до тями й разом зі мною на мотив «Харе Кришна» заспіває «Оду першорядним книгарням». Таких у Франції кілька сотень, і завдяки законові про єдину ціну книжки — приймаючи такий закон, інші країни називають його «французьким» — вони не допускають межування світу.
Книгарня сприяє впровадженню літератури, бо вводить її в торгівлю.
Читати для того, щоб викласти книжки на стіл
Хто придумав називати гарні книжки «гарними книжками»? Як на мене, їх назвали гарними тому, що вони дорогі. Поняття гарного — якщо й не є відхиленням від норми, то принаймні є проблематичним — використовується для виправдання наших пристрастей, наприклад пристрасті витрачати гроші. В інших випадках гарним називають те, що передає нам сексуальне збудження. Серцю, яке захоплено тріпоче, і гаманцю, що порожніє, мозок шепоче: «Це так гарно!».
В ідеалі гарна книжка — це хороша книжка. Найгарніша має бути найкраще написана найбільш приязним генієм, і наші журнальні столики замість того, щоб вигідно презентувати себе завдяки паперовим паралелепіпедам вагою 150 грамів на квадратний метр з репродукціями чотириколірного друку, могли б задовольнитися невеличкими шорсткими на дотик томиками, авторами яких могли б бути великі письменники. Якийсь час мої столики демонстрували твори Лу Хуна, видані китайською комуністичною партією за часів, коли китайська комуністична партія робила вигляд, що вірить у літературу: сіруватий папір, нерівно нанесена фарба, примітивні обкладинки. Я люблю покласти на них рожеве чи жовте видання Університетської колекції Франції, яку ті, що її фотокопіюють звуть «Бюде»[136], а ті, що видають, «CUF»[137]: це двомовні, греко-французькі або латинсько-французькі томики, критичний апарат до них скрупульозніший за самого Еркюля Пуаро; серед авторів Еврипід, Плутарх, Овідій. Сорок років тому видавничий дім Belles Lettres публікував свої книжки, не називаючи марки, на моєму томику «Трактату про лайки» Светонія є лише назва й ім’я автора, я вважаю це ідеальним, вартим захоплення і відтепер неможливим. Хто ж бо може так робити в світі, якому вдається продавати футболки з написом «Я люблю Діора».
«Гарна книжка» — це книжка, в якій є текст з малюнками. Або навпаки. Книжка малюнків попри текст, сказали б буркотуни. Ми живемо у столітті образів, гм, гм! Дуже добре, коли в них є малюнки. Їх розглядають лише у прямому значенні слова, та хіба література — це не форма образності? У гарних книжках малюнок так мало береться до уваги, що тексту належить підтверджувати легітимність малюнка. Зрештою, першість належить письму. Його перевидають самостійно. Так трапилось із Полем Мораном[138], який створив хороший «Париж» для Бібліотеки мистецтв. Його текст коментував фото з бірюзовим небом і куртинами квітів насиченого червоного кольору на першому плані. Книжку перевидали без фото. Вони виявились ілюстраціями. За наявності тексту та фотографій найкраще, коли фотографії не є ілюстраціями, а текст не слугує коментарем. Кожен живе на своєму боці, як пляж і море.
132
«Гобіт, або Туди й Звідти», — новела-казка Джона Рональда Руела Толкіна, один з перших творів жанру фентезі (1937). Її продовженням є трилогія «Володар Перснів».
133
Ідеться про Майкла Крайтона (1942–2008) — американського письменника-фантаста, сценариста та кінорежисера, продюсера, широко відомого творами наукової й медичної фантастики та трилера.
134
The Village Voice — вільна щотижнева газета-таблоїд, в який висвітлюються поточні справи та культурно-музичні події для НьюЙорк-Сіті, поширюється по всій території США.
135
Коноллі, Сіріл Вернон (1903–1974) — англійський прозаїк і літературний критик, член коледжу патафізики.
136
Бюде Гійом (1467–1540) — французький державний діяч, гуманіст, учений, бібліофіл. Організатор бібліотеки у Фонтенбло (1522), фундатор «Колегіуму трьох мов» (пізніше Колеж де Франс,1530). У 1533 р. відмовив короля від спроби заборонити друкарство.
137
CUF (Collection des Universités de France — Колекція французьких університетів) під патронатом Асоціації Гійома Бюде видає всі грецькі й латинські тексти до середини ХVІ ст. у перекладі французькою, супроводжуючи їх вступом, примітками й науково-критичним апаратом.
138
Моран, Поль (1888–1976) — французький письменник, дипломат, член Французької Академії. Автор численних новел, романів, подорожніх нотаток, мемуарів і портретів письменників, газетної та журнальної хроніки.