Інколи видавець звертається до молодого фотографа. Його роботи розміщують навпроти тексту відомого письменника. Фотограф виявляється дуже талановитим і стає так само відомим, як і письменник. Коли через багато років перевидання самого лише тексту знайти можна, перше видання альбому стало рідкістю: «Спостереження» Трумена Кепоте (1959), в якому вперше були опубліковані світлини фотографа Ричарда Аведона, купити дешевше від 300 євро не вдасться.
Гарні книжки, які є й найважчими, інколи бувають найлегшими. Це не пов’язано ні з письменниками, ні з фотографами, ні з художниками, які вкладають у них стільки ж добросовісності, скільки в свої інші книжки та виставки, це пов’язано з читачами. Вони їх більше гортають, ніж читають. Що не так уже й погано. Якби щоразу, відвернувшись від телевізора і нахилившись над журнальним столиком, щоб розгорнути предмет, що так інтелігентно його прикрашає, книжку починали читати всерйоз, естетичний шок міг би призвести до смерті.
Читати наче та квітка
Навіщо продовжувати читати книжку? У цьому полягає руйнівний наслідок сподівання. Якщо книжка погана, вона ніколи не стане хорошою.
Але це зовсім інше, ніж примусити себе взятися за поему Малларме. В одному випадку примушуєш себе всупереч книжці, в іншому — всупереч собі, всупереч звичці читати певну форму фраз. Вона вироблена поточним читанням та ідеологією французької мови, яку насаджують у школі: може бути тільки один спосіб створювати фразу, який зробить нашу мову досконалою, ідеалом, весь світ захоче наслідувати її правила. От тільки за дві сотні років, впродовж яких нам це повторюють, світ так і не наслідував жодного. Мій друг з Оксфорда зауважив, що для захисту чудової логіки нашої мови, побудованої за образом думки з іменників, дієслів і додатків, ідеолог ідеальної французької мови Рівароль[139] вдається до накладань. Скидається, однак, на те, що думка не мислить схематично спершу підмет, потім дієслово, а тоді додаток. Цей прихований за універсалізмом націоналізм породжує властивий французам приступ раціональності, перекриваючи шлях фразам несподіваного типу, такий тип фраз вони називають герметизмом. Вони, немов той сценарист, який звинувачував Альбера Коена з приводу власної неспроможності написати сценарій за його книжкою. Я — читач, схожий на розкриту квітку. Я чекаю на бджолу.
Читати те, що обіч книжки
Шедевр характеризується лише сам по собі. Письменник доклав стільки героїчних зусиль, щоб його написати, що його певним чином написав хтось інший. Хтось більш цільний, більш божевільний, сповнений пристрасті. Цільну особистість письменників розкривають зовсім дрібні речі. У каталозі продажу рукописів (П’яза, листопад 2007 р.) знаходимо лист Валері Ларбо[140], який з Брюсселя писав Леону-Полю Фарґу[141]: «Бачив авеню Луїз[142] і задники трояндових кущів». Це не давало йому нічого, крім приємності від процесу написання. Щедрість письменника оцінюють по тому, як він розтринькує свій талант поза своїми книжками.
Читати, коли ти письменник
Читання, доведене до стану пристрасті, інколи є симптомом писання. Читають, читають, читають і майже автоматично наближаються до стану «пишуть, пишуть, пишуть». Люди, які пишуть, пишуть тому, що читали. Тож література — це імітація? У тих суспільствах, де не читають, не пишуть. О, Киргизстан! Не певен, чи я завтра туди повернуся.
Чи зовсім навпаки? Читач не міг передувати письменникові. Одного дня якийсь божевільний відчув потребу написати щось зовсім непрактичне. Не текст закону, не протокол процесу, не звіт адміністративної ради, не «Буття 1» чи палацеву хроніку. Ні-ні, це був якийсь непотрібний божевільний, який сів і написав: «О, мати змогу висловити себе повністю, як висловлює себе мотор! Мати змогу мчати по життю так само тріумфально, як авто останньої марки!» або щось подібне за власним бажанням у році 1000-му чи 5000-му з «Тріумфальної оди» Фернанду Пессоа[143].
139
Ріваро́ ль, Антуа́н (1753–1801) — французький письменник, неабиякий полеміст. Вирізнявся їдкою й безжальною дотепністю, через що нажив собі чимало ворогів. Його «Міркування про загальний характер французької мови» (1784), що перебувало в річищі просвітницьких пошуків «всесвітньої мови», отримало премію Королівської академії наук і мистецтв у Берліні.
140
Ларбо́, Валері́ (1881–1957) — французький письменник, автор поезій і прози, перекладач роману Дж. Джойса «Улісс» та інших відомих авторів.
141
Фарґ, Леон-Поль (1876–1947) — французький поет і прозаїк із кола символістів. У 1937 р. був обраний членом Академії Малларме.
143
Пессо́ а, Ферна́нду Анто́ ніу Нуге́йра (1888–1935) — португальський поет, прозаїк, драматург, мислитель-есеїст, лідер і авторитет у гуртках столичного художнього авангарду.