Зрештою, «Читаємо Пруста» — це портрет французького суспільства. Якраз коли добігав кінця запис мого читання у творця плиток на бульварі Сен-Жермен у Парижі, до нього зайшов вродливий грізний на вигляд юнак. Він чекає. Ми вказуємо йому на відповідальну особу. «Чую, ви говорите про Пруста. Я — квітникар, спеціалізуюся на орхідеях катлея». Про важливість катлея у стосунках між Одетою і Сваном добре відомо. Пруст вражаючим чином посприяв зрошенню французького суспільства. Чи ж думав він, що менш як сто років після непростої публікації першого тому роману його ім’я знатиме вся країна, включно з цим юним квітникарем, який став наступним учасником проекту «Читаємо Пруста»? У Франції, де уряд наважився створити Міністерство національної ідентичності, цей юнак, крамничка якого знаходиться у ХVІІ арондісмані, зовсім поруч із місцем, де Пруст жив у дитинстві, та із квітникарем Лашомом, клієнтом якого той став пізніше, дає єдину прийнятну відповідь: інтеграція шляхом елітизму. Я навіть сказав би: через естетику. Прустівці всіх походжень, об’єднуйтеся! Мадленка[146] буде завтра! А щоб показати, що наше походження, яке наче печатка в паспорті, зафіксоване в наших прізвищах, література переносить у трансцендентне, ім’я Марселя Пруста, досить-таки сумнівної національної належності (його матір була єврейкою), я поставлю поруч із ім’ям продавця квітів Каріма Мазефа, батьки якого кабіли.
Під час читання я зробив помилку, додавши до слова «люди» слова «всього світу». Цілком певно, це пояснювалося ритмом, який я вибрав для читання, виходячи з того, щó я знав про Пруста. У певний момент мій ритм — а ритм читача ніколи не збігається з ритмом автора, бо він тлумачить його по-своєму і в цьому тлумаченні є частка внутрішнього спротиву, — наштовхнувся на вираз, який йому видався закоротким. «Люди». І дуже швидко понишпоривши в моїй внутрішній лексиці й одразу ж перевіривши у пам’яті, що якнайкраще могло б доповнити Пруста, додав: «усього світу». Мені допоміг Пруст, вираз «люди всього світу» зустрічається в нього досить часто; моя помилка знайшла доречне опертя. Це доповнення трішки переінакшило сенс Прустової фрази у прочитаному мною пасажі. Незначно, зовсім трішки. Однак переінакшило. Цілком імовірно, що низка книжок, які ми читаємо, наприклад, театральні п’єси, відомі нам лише в запису акторів, так само спотворені нюансами, від яких в авторів волосся стало б дибки.
У цьому пасажі Пруста є така собі «мадам д’Епінуа (d’Epinoy)». Я подумав, чи не слід вимовляти це прізвище як «д’Епіне (d’Epinay)». Короткий пошук нічого не прояснив, тоді я сказав собі, якби було саме так, Пруст пов’язав би це з Руссо і мадам д’Епіне (d’Epinay). Будучи таким, яким він є, він, цілком певно, ввів би підземний струмок на тридцять рядків про походження цього імені, потім то там, то сям виринула б згадка про таку звучну омонімію між його персонажем і подругою Руссо. Він був ласим на таку плутанину (в нього вона виявилася плідною, беручи участь у його іронічному баченні наявності добра в світі. Починаючи з 1993 р. ніхто з учасників проекту «Читаємо Пруста» не знав, що мадам де Вільпарізі (Villeparisis) вимовляється Віпарізі (Viparisis), на це вказав сам оповідач. Пруст належить до найгірше прочитаних письменників з числа тих, яких буцімто читають. Мною також.
Наш розум, схильний до того, про що він звик думати, інколи читає інше слово замість написаного. І не може втриматися від вигуку: Який оригінальний цей автор! Кому спало б на думку поєднати подібне слово з тим, що йому передує. Який промовистий результат. Далі в процесі читання ми усвідомлюємо, що на велосипеді заїло ланцюг. Нам доводиться зупинитися. Коли почався збій? Авжеж, якраз на тому слові. Насправді автор ужив інше, цілком банальне слово. Ми розчаровані. І навіть не можемо вкрасти цей образ або нову ідею, яку це слово породило, бо вони не були сформовані розсудливо.
146
французьке бісквітне печиво, зазвичай у формі морських гребінців, мадленка, яка для головного героя («На Сваннову сторону») є ремінісценцією минулого, обіцяється на завтра, так як марксизм обіцяв революцію та Великий вечір.