Усі охоче вважають, що читачі люди порядні, всі порядні. Та трапляється, що й недоумки також читають. Саме вони і становлять публіку книжок, які показують, що замахи 11 вересня 2001 р. здійснили американці. Недоумки. Саме вони є читачами книжок, що піднімають святкове суспільство на глум. Це злюки. А ще книжок Ґі Дебора[25]. Ці в’їдливі. Та книжок Луї-Фердинана Селіна[26]. Трапляються також телепні, власне, вони читають есеї агресивних педанток. Облишмо неприємних читачів, погані люди не підстава для слушних міркувань.
Покірна читачка
До своїх картин Магрітт[27] здебільшого додавав заголовки-пояснення, як-от до цієї схожої на Марію Каллас (довгий ніс, густі чорні брови) «Покірної читачки», яка щось вигукує, читаючи розкриту книжку. А як картини Магрітта сприймалися б без підписів? Чи вдалося б відчути іронію? Чи ж це не доказ її слабкості? Скажемо так: у Магрітта назва являє собою частину картини настільки, що інколи він пише її просто на полотні, як-от «Це — не люлька». Можливо, сьогодні Магрітт намалював би відвідувачів музею з однаково виряченими очима та навушниками на вухах. Під назвою (написаною на картині або ні): «Аудіогіди». Аудіогіди! Люди вимагають, щоб не думати. Принаймні, під час читання педагогіка не владна. Читання можна зорієнтувати (до того) і витлумачити (після того), а от під час — завжди один на один. Інколи у боротьбі. Читача з книжкою, щоб подолати те, що його дратує. Читача проти себе самого, щоб подолати своє нерозуміння. Чи ж ця дуель завершиться дуетом?
Читати, щоб подолати половину книжки
Я читаю «Людину без властивостей» Музіля[28]. Це довга книжка. Два томи на тисячу сторінок. У сходженні на ці гори присутня частка боротьби. Ох, ох! Гадаєш, що зможеш мене подолати? Тож я терпляче, повільно, несамовито дряпаюся до половини, кажучи собі, що спуск буде легшим. І тоді відчуваю своєрідне задоволення, позначене роздратуванням. Яка невихованість публікувати тисячу сторінок! Що за претензійність! Виправданням може бути лише геніальність, вона, на щастя, тут присутня. Ну ж бо, ага! Більше шістдесяти сторінок!.. П’ятдесят дев’ять!..
Читати задля заголовків
Я себе запитую, чи не вдалося мені встановити новий мотив для читання: суперечити самому собі. Коли я не люблю якогось автора, я знову до нього повертаюся. Ну ж бо, ти сам винен, перевір-но, чи він справді не виявиться дуже добрим! І страшенно тішуся, коли з’ясовується, що я помилився. Я позбувся одного упередження.
Щодо Марґеріт Дюрас[29], я міг би вдовольнитися роздратуванням, яке вона в мене викликає, і читати її заголовки. В неї вони бувають пречудові. Блакитні очі, чорне волосся. Дуже скидається на модерну версію такої гарної назви у Томаса Ґарді[30]: «Двоє блакитних очей». Англійською вона звучить краще. «Пара блакитних очей» (A Pair of Blue Eyes, 1873). Або «Цілісінькі дні на деревах». Власне, в заголовках Дюрас найкраще проглядається шанувальниця Беккета. «Повія з нормандського узбережжя». Вона любить висловлюватися жорстко, будучи мисливицею за благопристойністю, як усі серйозні письменники, ці нечеми, які описують речі, що їх задля власного спокою чинні органи влади воліли б замовчати.
«Десята тридцять, літній вечір». Цей заголовок міг би належати Саган. (Почувши це порівняння, дюрасівці скрегочуть вставними щелепами). І тут стає зрозуміло, що одного лише заголовку не досить, аби повністю розкрити зміст. Зрештою, чи ж заголовок існує в літературі самостійно? Ті, автори яких залишилися анонімними. Власне, ми не припиняємо шукати їхніх авторів. Не один десяток років уся Франція гадала, хто написав еротичну «Історію О» (1954). Коли ж дізналися, що це Домінік Орі, перекладачка і видавничий працівник, книжка стала не такою цікавою. Висловлювалася думка, що автором є той чи той відомий автор. Поєднання «Жан Полан. Історія О» робило роман цікавішим, бо в ньому шукали і між рядками знаходили цього серйозного автора, директора журналу, видавця. Шукаючи, привносять те, що хочуть знайти. Простір між рядками чудова річ, бо читач, дійшовши краю у своїх міркуваннях, знаходить магічне світло, яке дає йому те, що він шукав: упевненість.
Істинного змісту заголовок набуває тільки за наявності імені автора. «Десята тридцять, літній вечір» може не лише означати буржуазний роман, дія якого відбувається в Теулі, а й вказати на англійську детективну комедію чи на внутрішній монолог, в якому розповідається про самогубство росіянина-містика; втім, сам заголовок ще нічого не означає. Натомість поєднання «Марґеріт Дюрас. Десята тридцять, літній вечір» — це вже підказка. Книги пишуть люди, і слова «Моя біографія — це моя бібліографія» у вустах тих, хто вчинив якусь гидоту в своєму житті або страждає від надміру гордості, байдуже, що там, виглядають самозванством. Естетизм — це щит негідників. Тож саме тому, коли між нами і його книжкою все складається, автор стає нам другом, справді — другом. Автор має недоліки. Як друг. Його люблять, і він нас дратує. Як друг. А хіба я, читач, зовсім без недоліків? Чи не роздратував би я автора, коли б ми зустрілися? Так зручно перекидати помилку інших на автора. Не скажу, що вони не несуть відповідальності, яка нікчемна моральна поведінка. І літературна, і літературна. Якщо відмовитися від будь-якої відповідальності, то наша література всього-навсього цвірінькання.
25
Дебо́ р, Гі Ернст (1931–1994) — французький філософ, теоретик марксизму, історик, письменник, художник-авангардист, режисер, один із засновників Ситуаційного інтернаціоналу.
26
Селін, Луї-Фердинан (справжнє прізвище Детуш; 1894–1961) — французький письменник, лікар за освітою. Його памфлети рубежа 1930-х — 1940-х років закріпили за ним репутацію антисеміта, расиста і людиноненависника, звинувачений у співпраці з окупаційною владою під час Другої світової війни.
28
Музіль, Роберт (1880–1942) — австрійський письменник і есеїст, драматург і театральний критик, належить до покоління німецького експресіонізму. Незакінчений роман «Людина без властивостей» — один з найважливіших модерністських творів початку XX ст. разом з «У пошуках утраченого часу» Марселя Пруста й «Уліссом» Джеймса Джойса.
29
Дюрас, Марґеріт (1914–1996) — французька письменниця, акторка, режисерка і сценаристка.