Я дуже любив те, що не відповідало моєму вікові. Вже кілька років тому з батьковой бібліотеки я викрадав Верлена і Мюссе — обидва належать до перших прочитаних мною письменників для дорослих. Коли для читання мені дарували щось, що мало б мене розважити, я був незадоволеним. Досі пригадую, наскільки я був шокованим, коли в 11 чи 12 років мені подарували книжку Жюля Верна. Досі пам’ятаю вигляд цього скандального дарунка, обкладинку книжки, яка у кишеньковому форматі являла собою ілюстрацію обкладинки Гетцеля! Мене що, вважають дитиною? О, я розгадав вашу змову, дорослі! Зробити нас слухнянішими завдяки читанню невинних книг! Щоб уберегтися, в мене була своя печера Платона — бібліотеки моєї родини. Усі скарби світу були тут, під рукою. Я досліджував їх наче той археолог, якому складно вибрати серед тисяч саркофагів. Досить було їх розгорнути — і мумії озивалися до мене. Чи, радше, співали. Я був дуже чутливим, залишаюся таким і досі, до чогось такого, чого я назвати, звісно, не вмів і що можна було б окреслити як мелодія думки. Можливо, це ще одна ознака літератури.
Підлітковий період — це, на жаль, час потьмарення, для мене (я досі це відчуваю) він був часом болісним, коли здалося, що моє чуттєве сприйняття світу щезає. Я більше нічого не розумів. Саме в цей непевний період я опинивсь у становищі бідолах з Гаїті. А в 16 років я через літературу пережив кризу католицизму. Хіба першим мотивом багатьох наших — тих, що стануть письменниками, — дій не є літературна імітація? Книжка про життя Ісуса «Людина з Назарета» Ентоні Берджеса[4] вразила мене настільки, що я повірив у Бога. У цьому романі мені сподобалося подвійне дно, ритм і суперечність. Ритм — енергійний, суперечність — щодо загальноприйнятої думки. Берджес пише, що уявлення про худого Христа безглузде; син теслі, який працював з колодами й пішки пройшов усю Палестину, звісно, був міцним чоловіком. Ані Берджес, ані я, ми не враховували барокових розп’ять, на яких зваблені скульптори захоплювалися показом м’яких форм стегон і біцепсів, що розриваються. Тривалий час це було моїм недоліком, звісно, я не позбувся його, — я про схильність до суперечності. Хороша його сторона — це тільки те, що наскільки сильною є схильність суперечити, настільки ж сильним є бажання, щоб тобі суперечили. Боротьба думок завжди видавалася мені задоволенням на додачу до мистецтва. Я волію не стільки бути правим, як мати товариство людей. Можна розмовляти, сперечатися, сваритися, намагатися міркувати, з кимсь бути. Мій опонент — мені брат. На спинках книжок слід би надрукувати попередження: «УВАГА! Тексти, які надміру відповідають вашим думкам чи смакам, можуть бути небезпечними».
Читання може бути небезпечним, власне, в моменти слабкості. Відповідальність несе не книжка і навіть не читач, а нещасливе поєднання того й того. До списку книжок, які не слід читати в моменти слабкості, можна додати.
Книжка Тип моменту
«Тріщина». коли перебуваєш на межі нервового зриву.
Френсис Скот Фіцджеральд
«Майн Кампф». коли минуло кілька років після того, як ти втратив роботу в країні з великою інфляцією.
Адольф Гітлер
І так далі, все, отож, може стати небезпечним. Саме життя небезпечне. Його ми не звинувачуємо.
У 6-му класі[5] я був свідком того, як викладач відчитував мою маму, вважаючи тривожним те, що я читаю Бодлера. Я боготворив «Попереднє життя», яке власноруч переписав на звороті постера, котрий приклеїв скотчем усередині шафи в своїй кімнаті, це була моя для мене таємниця. Читання виявляє речі безсоромні, цінні й крихкі, ми не зобов’язані все про це розповідати. Якщо книжку читають так, як читають, тобто в тиші схилившись над сторінками, з цього тет-а-тет виключаються нечесні, брутальні й нерозумні люди, які обожнюють обурюватися чи то з інтересу, чи щиро. А читаючи поеми Бодлера, я п’янів від самого початку. «Я довго жив під просторими галереями, що їх морські сонця забарвлювали тисячами вогнів», óбраз — брат óбразів, створених Лорреном[6] на картинах, які я пристрасно любив і на яких у западаючих сутінках меланхолійні принцеси, тріумфуючи, сходять на борт бокастих кораблів. Тридцятьма роками пізніше я відмовився брати участь у телепрограмі, присвяченій дітям, де збиралися запитати мою думку щодо поезії. «Я не скажу нічого більше, як: «Давайте їм книжки, що не відповідають їхньому вікові»», — пояснив я журналістці, яка мене запрошувала. Особисто мені це не зашкодило. У дітей дуже розвинуте моральне чуття, вони вельми добре вміють відрізнити добро від зла, допустиме від осудного, вони не піддаються порочності й не цікавляться тим, що їм нецікаво. До того ж це, можливо, розбудить у них естетичне чуття.
Егоїстичний читач
Бібліотека моєї бабусі з боку матері була переповнена нумерованими виданнями, які вона називала «великими документами», на деяких були автографи відомих письменників. Я вважав це престижним, і це ще більше живило мою і так безмежну любов до цієї жінки. Варто було б написати книжку про бабусиних письменників. Є письменники для мами, як-от Альбер Коен[7]. Є письменники для сестри, як-от Флобер. Є письменники для батька, як Стендаль чи Діккенс. Є письменники для дядьків, як Роже Нім’є[8]. Богом письменників для бабусі став би Марсель Пруст. Він посміюється, кажучи жахливі речі й ховаючись за шевровою рукавичкою під одвічно доброзичливим поглядом старенької, водночас непоступливої й доброї посивілої пані, яка обожнює читати. Ота бабуся, ну, та, оповідача з книжки «У пошуках загубленого часу», навчила мене цікавитися порівняннями, на позір геть незвичними. Це ж бо саме вона знаходить подібності між мадам де Севіньї[9] та Достоєвським, авжеж. Моя ж бабуся вчила мене, як ставитися до цінних видань, пояснила їхні шифри й правила куртуазії стосовно них: розповіла про різний стан гравюр на початку томів, навчила обережно їх розгортати тощо. Я з насолодою пестив японський папір найвищої якості, ніжніший за поліровану слонову кістку. Однією з прикростей сучасного світу, крім теократичних диктатур і винищення народів — але ж ні, це, зрештою, існувало завжди, а людська жорстокість більшою чи меншою мірою одвічна й дуже глибока, це ж бо на поверхні, на отій знеславленій поверхні, де все-таки ростуть квіти, завойовуються непевні, з окрушиною ніжності моменти життя, — такою прикрістю, так-так, уже підходжу, стало припинення виробництва японського паперу. Це, сподіваюся, було компенсовано якимись іншими витонченими речами.
Але не до видань на японському папері я біг, коли був сам. Читач не обов’язково бібліофіл, так само як і бібліофіл не обов’язково є читачем. Досить подивитися на те, як письменники котуються в тих і в тих. У власників книжкових крамниць із стародавніми виданнями Жорж Дюамель[10] коштує досить дорого через обмеженість його тиражів, тоді як у судженнях читачів він цінується невисоко. Серед перших Тоні Дювер[11] не котується, але для других він просто неоцінимий. Що ж до мене, то мої вимоги до надрукованого обмежуються можливістю підкреслювати, а на полях втулювати коментарі. Мене навчили, що це найкращий спосіб читати, і це правда. Читач — не споживач, який призведе до зникнення книжок унаслідок їх поглинання. Коли кажуть, що він їх ковтає, то це лише сміливий образ. Хороший читач пише водночас із читанням. Він обводить, закреслює, заповнює своїми думками всі залишені видавцем проміжки. Якби я показав свої томи Пруста, стало б зрозуміло, чому я регулярно купую нові видання. І річ не у фетишизмі. Я мушу це робити. Форзаци й поля заповнені рукописними рядками, які, як земляні черв’яки, розповзаються в різні напрямки, закручуючися навіть на поля внутрішні; рядки самого Пруста підкреслено, закодовано, густо замазано. Він не додав стільки аркушів паперу до своїх сторінок, як я оцінок. Хороший читач — майстер татуажу. Він привласнює — хай би як незначно — худібку з книжок.
4
Берджес Вілсон, Джон Ентоні (1917–1993) — англійський письменник і літературознавець (досліджував творчість Шекспіра та Джойса), перекладач і журналіст, писав музику (симфонії, балет і опера).
5
У французьких школах зворотний рахунок класів. У шостому класі хлопчикові мало бути 11 років.
6
Лоррен, Клод (1600–1682) — французький художник XVII cт. з Лотарингії. Видатний представник пейзажного живопису доби бароко, офортист.
8
Нім’є, Роже (1925–1962) — французький письменник, романіст, журналіст, сценарист, уважається очільником гілки літературного напряму «Гусари».
9
Севіньї, мадам де (Марі де Рабютен-Шанталь, баронеса де Севіньї, 1626–1696) — французька письменниця, автор «Листів» — найзнаменитішого в історії французької літератури епістолярію.
10
Дюамель, Жорж (1884–1966) — французький прозаїк, поет, драматург, літературний критик, лауреат Гонкурівської премії (1918), член Французької Академії (1935).
11
Дювер, Тоні (1945–2008) — французький письменник і філософ. У його роботах висвітлюються теми педофілії та сучасного виховання дітей.