Із гарним, притаманним йому почуттям гумору — до відчаю його ворогів доводить, можливо, те, що він, сміючись, «домагається» успіху», — Лакан каже, що він є «типом у жанрі Понтія Пілата». Я швидше тип у стилі Лафонтена. Йдучи коридорами Версалю і навіть не думаючи про привітання, Лафонтен запитував кожного:
«Ви читали Варуха[119]? Ви читали Варуха? Я якраз читаю Книги Пророків, це щось неймовірне, знаєте? О, Варух! Добридень, любий друже. Ви читали Варуха?» Це миттю стало анекдотом при дворі, а двір у Франції був чимось таким, що три століття потому я згадую ту сцену. Гаразд, був також Лафонтен. Гарні письменники — це гачки для пам’яті. Завдяки їхньому талантові. Досить часто про відомих письменників кажуть казна-що, але це не будь-яке казна-що; це казна-що має відповідати мрії, яку щодо них формують. Чи настільки вони інакші, ті писаки, яких читають, коли вони самі читають? Письменник — це передусім читач, і я, охоплений ентузіазмом під час першого знайомства з кимсь талановитим на кшталт Лафонтена, крокую паризькими коридорами й запитую: «Ви читали Лакана?». Що за запитання! У Парижі люди, звісно, читали все.
Я погано його знав через те, що знав його добре. Його популярність приховала від мене його книжки. Є стільки речей для читання, що нарешті віриш у спрощеність, яку представляє знаменитість і яка є не спрощеністю, а зведенням до найбільш мальовничого, тобто найменш характерного елемента. Письменник, який ховається, виставляє наперед свої книжки. Мальовниче він замінює обманом. На нас чигають пастки, розставлені читачами, які не читають.
Лакан був таким собі, тираном чи вже не знаю ким, Лафонтен був монстром гедонізму, який ховався за своїми розвагами. Можливо. Книжки гарного письменника кращі за нього. Власне, за цим його й пізнають. Серед усіх «я», які товпляться, щоб написати книжку, є одне дуже секретне, дуже інтимне й дуже жорстке, яке не дає іншим обрати менш похилі схили. Бо менш хороший письменник завжди кращий за свої книжки, у житті він чарівніший, розумніший, геніальніший. Годі вже! Життя не є таким негнучким, гарні письменники бувають водночас чудовими людьми. Власне, життя вартісне саме завдяки своїй нелогічності. Воно зроблене краще, ніж романи, ота спроба раціоналізації, яка подається як «дзеркало» життя. Дзеркало є, либонь, намальованим. Думка про реалізм викликає в мене сміх. Як і довіра, яку багато читачів відчувають до нього. Мій улюблений тип письменників — романтичні вольтеріанці — єдиний, що наважується їм сказати: не вірте нам. Література важить більше, ніж віра.
Д.Г. Лоуренс: «У кожної людини «я» зграї та «я» індивідуальне має різні пропорції» (Порнографія і непристойність). Який гарний вислів. ««Я» зграї» («a mob self»). Хороший читач, як і хороший письменник, жене геть «я» зграї, щоб перенестись деінде, куди — і сам не знає. Демагогічні автори і замкнуті читачі тримають своє «я» зграї у першому ряду.
Як читачі ми стаємо кращими, коли читаємо. Піднесеними.
Читати морщини
Перейти від до
не можна, не відчувши сорому, болю, страждання. Перейти від
до
не можна просто через настання старості. Потрібні гіркота та злість. Обличчя — єдині реалістичні книги.
Читати деінде, ніж у книжках
Якщо можна сказати, що ми читаємо тіло, то сказати так про пейзаж значно важче. Тіло — це спосіб існування мистецького твору. На нього наносять макіяж, його готують, у будь-якому разі після досягнення певного віку наша особистість, що в ньому формується, наново його моделює. Пейзажі, зовсім незначно «природні» внаслідок багатомільйонної діяльності людини, не є творіннями; я сказав би, що вони щонайкраще підходять до стану знаків. Безлисте дерево серед засніженого поля — це ідеограма. Я люблю пейзажі, які наближаються до такого стану, і в цьому полягає одна з причин мого жаху перед сільською місцевістю та любові до пляжів. На пляжі відсутня трава, земля й будь-яка можливість чогось м’якого. Лінії прямі, матеріали сухі, освітлення яскраве. Пляж, море, небо. Три смуги світла. Як на картині Ротко. І не спонукайте мене на розмову про басейни, я робив це надто багато, чи про невідомого генія, якому спало на думку розрізати землю на прямокутники й нанести на них неіснуючу в природі синь, створюючи картини Іва Кляйна[120]. Пейзажі не так читаються, як уявляються.
Призначення виставки Себастіано Річчі в 2010 р. у Фундації Чіні[121] у Венеції — показати, що підготовчі малюнки можуть бути кращими за самі картини. Італійською кажуть bozzetto, хоча ця країна настільки веде перед у мистецтвах, що на означення поняття ескіз, підготовчий малюнок чи етюд існує ще тринадцять слів.
abbozzamento
abbozzo
abbozzo grande
buzza
macchia
modellatto
modello
pensiero
piccolo
modello
sbozzetto
sbozzo
schizzo
Мужлани, мужлани, ми мужлани. А читач-італієць більш просунутий у цій царині, ніж читач у будь-якій іншій країні… Міністрові Перá, який колись існував в Ефіопській імперії за Хайле Селассіє[122], довелося б вантажними літаками доставляти контейнери, набиті словами, яких нам бракує. Ми дали б собі раду, незграбні, немов немовлята з брязкальцем, яке випадає з рук, потім дедалі вправніші. Слова про те, що ескіз кращий за картину, можна розцінити як фантазію історика мистецтва, пересиченого музеями, яка спонукає його освіжитися, як і драматичні критики на сотій виставі Расіна лагідно збуджуються оголеною Андромахою, однак дана виставка таки підтверджує цю думку. Задум щодо Річчі виник у мистецтвознавця Родольфо Палюччіні (1908–1989). Роберто Лонгі (1890–1970) висловив те саме щодо Тьєполо. «Цілком очевидно, що якби Тьєполо залишив нам лише етюди, чарівні ескізи своїх картин, ми не вагаючись віднесли б його до найвизначніших митців ХVІІ ст.». Про bozzetto Річчі, а це таки начерки, можна сказати, що вони належать Фрагонарові. Що свідчить про геній Фрагонара, який наважився робити картини у стилі ескізів, і вони виявилися вдалими. Ну ж бо, малюємо просто так, нічого продуманого (хіба що бажання мати не-продумане), краще якась недосконалість, ніж відсутність гнучкості. Посилаючи бергамському графові зроблений нашвидкуруч начерк «Душ у чистилищі», які граф замовив для храму, Річчі писав: «Знайте, що невеличка картина — це оригінал, а вівтарний образ — копія» (лист від 1 серпня 1731 р.). Виставка живопису може навчити нас читати, нагадуючи, що працюючи в літературі, можна також додавати ґрунтовку.
Читати в літаку
У мене дивний зв’язок із цими машинами. Я не люблю на них сідати, але мені приємно, коли я в них уже сів. Літаки дуже змінилися. І давно втратили свою романтичність. Коли я був малим, вони вважалися гарними, рідкісними й викликали ентузіазм. Я шукав книжки, що їх описували. Так, моєю улюбленою книжкою про Тентена є «Рейс 714 до Сіднея», де приватний реактивний літак злого Ласло Каррейда приземляється на щасливу доріжку. Я також люблю початок «Останнього Набаба», роману Скота Фіцджеральда, який починається тривожним польотом у літаку до Каліфорнії. Не було навіть потреби в книжках. Самі назви компаній звучали поетично: Air France, UTA, BOAC, TWA, Pan Am. Пен Амерікан! Вежа Пен Амерікан у Нью-Йорку, що стояла за центральним вокзалом зі своїм знаменитим логотипом угорі, символізувала безжурні часи комерційної авіації. Відтоді як вежа стала власністю чогось такого радісного як страхова компанія, ніхто більше не підводить із приємністю очі на вежу МеtLife, мені просто соромно читати ці слова, уявляю, що в роки Другої світової війни так само соромно було читати німецькі слова на дошках для оголошень окупованого Парижа, тож на них не дивилися.
119
Варух, чи Ба́ру́х, — син Нерії, був товаришем і секретарем пророка Єремії (Єр. 32:13), автор Книги пророка Варуха Старого Заповіту.
120
Кляйн, Ів (1928–1962) — французький художник-новатор, абстракціоніст, одна з найзначніших постатей післявоєнного європейського мистецтва. Створив нову тенденцію художнього перформансу, згідно з якою особистість художника важливіша за його твори. Вважається засновником монохромного живопису. Свій сяючий ультрамариновий колір, створений за допомогою приятеля-хіміка, запатентував під назвою IKB (International Klein Blau — «міжнародна синь Кляйна»).
121
Фундація Чіні створена у квітні 1951 р. графом Вітторіо Чіні в пам’ять про свого загиблого сина. Мета — відродження острова Сан Джорджо Маджоре після півтори сотні років його окупації військовими, щоб включити його в культурне життя Венеції
122
Селассіє I, Хайле (1892–1975) — останній імператор Ефіопії (1930–1974), що походив із легендарної династії нащадків Соломона. Очолював боротьбу проти італійських загарбників під час Італо-ефіопської війни 1935–1936 рр. Один з ініціаторів створення в 1963 р. Організації африканської єдності.