Для чого слугують літаки? Для того, щоб нас переносити, в обох значеннях цього слова. Спершу позитивний сенс: вони переносять нас з одного місця до іншого; потім метафоричний зміст, як у виразі «любовні поривання». Літаки слугують, щоб спонукати мріяти. Вони сприяють нашому виходові за межі своїх країн і звичок, а значить, якщо можливо, і нас самих.
Маю на увазі епоху оптимізму. Вона завершилася. Буркотуни виграли, літаки стали системою масового транспорту. Вони, наче мухи. Їх багато, вони великі й захаращують небо. Настільки ж звичні, як автобуси, про що свідчить депресивна назва «Аirbus», «Повітряний автобус». Гірше — літаки стали зброєю. Ми це знаємо відтоді, як два з них врізались у вежі Світового торгового центру такого собі 11 вересня 2001 р. Саме через ці замахи політ літаком, що доти було звичайнісінькою річчю, став чимось обтяжливим. Пригадайте, це було ще позавчора. В аеропорт ви мали приїхати за півгодини до відльоту й повідомити своє прізвище молодій жінці у віконечку, вона друкувала вам посадочний талон, і за годину ви були в Ніцці. Щонайбільше у разі поїздки за кордон треба було показати паспорт. Тепер треба приїздити на чотири години раніше. Показати посвідчення особистості навіть, якщо ви пересуваєтеся в межах своєї країни. Вистояти чергу, щоб викинути свою 250-мілілітрову пляшечку мінеральної води, бо вона може бути небезпечною для пілотів, які функціонують лише на віскі. Про що це я? Їм також довелося перейти на воду й припинити залицяння до стюардес. Безпека і Цнотливість — дві ноги, на яких тримається сучасний світ. Ми ж знімаємо пояс, черевики й напівголі проходимо крізь арку безпеки, принижені, як в’язні Абу-Граїб, потім заходимо до літаків, де — про це відомо небагатьом — тепер у хвості на крайньому сидінні, щоб бачити всю кабіну, сидить поліцейський у цивільному. У повітряному транспорті, хай яким був би пункт призначення, ми прямуємо на Далекий Захід.
Краса літаків назовні пропорційна їхній безликості всередині. Особливо подорожі на перевізниках на довгі відстані. Одним богам відомо, чи це довго, оті подорожі з великою дальністю польоту. Вони мені нагадують те, що сказав Біллі Вайлдер[123], режисер фільму «У джазі тільки дівчата»: «Учора ввечері я слухав Нюрнберзьких мейстерзінгерів[124]. Спектакль почався о восьмій. Через три години я поглянув на годинник, була восьма п’ятнадцять».
Що ж тоді робити? Читати, наприклад, на невеличких екранах у літаку географічні мапи, на яких показують маршрут величезного апарата над маленькими континентами з уточненнями: «подоланий шлях», «час польоту, який залишився!», «зовнішня температура», «очікувана година прибуття». Поема. Монотонна, відповідна літакові. Відкинувши це на задвірки свідомості, переходимо до журналів, пропонованих у салоні, вони на 90 % складаються з ледве чи прихованої реклами редакції та журналів, яких ніколи не читають на землі, англо-саксонську фінансову пресу. Учора The Economist вийшов під заголовком: «Як зробити Китай ще багатшим». Не щасливішим чи гарнішим, ні-ні, багатшим. А в Financial Times знаходимо недільний додаток, найнепристойніший у світі: «How to Spend It» («Як їх витратити»). Йдеться, треба розуміти, про гроші. І розуміється, саме нам, тим, у кого їх неймовірно багато. І пропонуються мобільні телефони за 15 тисяч євро чи золоті годинники по 100 тисяч кожен. Ідеал Парижа — «Хітон». Напевно, книжок він читає небагато.
Один мій друг-письменник, який боїться літаків, має свій метод: він бере з собою книжку, одну-єдину, яку складно читати і яка потребує тривалих роздумів, з тим, щоб зайняти свою голову і віддалити страх. Це — «Критика чистого розуму» Канта. Психіатри не приділяють належної уваги лікуванню страху занудністю. В літаку особисто я почуваюся не надто впевнено, але мені це повинно подобатися, бо з собою я беру переважно книжки, які не потребують пильної уваги. Учора це були
«Прогулянки Римом» Стендаля — своєрідний інтимний щоденник. Підлітаючи до Рима, я натрапив на оцю ось фразу, написану 1829 р., де автор визначає цивілізацію праці: «Щойно вступивши в життя, замість того, щоб читати поетів чи слухати музику Моцарта, юнак чує голос сумного досвіду, який йому каже: «Працюй вісімнадцять годин на добу або післязавтра здохнеш з голоду на вулиці!»». Втім, «праця» — не зовсім відповідне слово, бо воно може означати й те, що роблю я чи інші люди, які мають гарні професії — художника чи садівника. Працю спаплюжили, назвавши «цивілізацією світу» жахливу систему, яка править сучасним світом, оте світове заробітчанство, що скидається на приглушену форму рабства. Його слід би назвати цивілізацією гарування. У літаку ми весь час сидимо, над нами нахиляються високі, лагідно усміхнені блондинки, які приносять нам пити й нас годують. У літаку ми наче немовлята у колясці, яких заспокоює мама. Ідеальними для читання там мали б бути дитячі казки, тобто геть літературу, яка нездатна заспокоювати.
Читати на пляжі
На пляж я взяв письменника, якого обожнюю, відклавши того, яким лише захоплююся. Щоразу відкриваючи Стендаля, я тремчу від утіхи, усміхаюся від задоволення, відчуваю бажання його обняти. Щоразу розгортаючи Флобера, я відчуваю, як мені на плечі товстим шаром налягає бітум його нігілізму. Так-так. Є книжки, які любиш, не люблячи їх автора, і книжки, які любиш, будучи закоханим в їх автора. Відчувши спільні точки чуттєвості з ним, щирим і без пози. Саме тому такі письменники, як Стендаль, посмертно спонукають до гарячкових пошуків найдрібніших деталей їхньої біографії. Адже хочеться знайти додаткові причини для любові. Дослідження щодо інших пов’язані радше з іронією. Маю на увазі нещирих і позерів, що не перешкоджає їх талантові. Шатобріан чудовий, але настільки марнославний, що в мене є бажання знайти в його житті причини, щоб зняти з нього відзнаки.
У Стендаля я читаю пасаж, який починається так: «Того вечора одна з наших супутниць, яка розуміє Моцарта, мені сказала…». Я його обожнюю. Подібна фраза — яка делікатність. Трішки сп’янілий, я цілую обкладинку «Прогулянок Римом». Бути трішки напідпитку на південноамериканському пляжі о 17-й годині, коли ти замовив холодну-прехолодну кайпіроску[125], не є чимось неймовірним. Ба більше, мене дуже тішить думка, що я зневажив найгарніший архіпелаг світу, не поїхавши до Лос Рокеса. Встати о 5-й ранку, щоб сісти на маленький літачок і полетіти купатись у місці, що вважається одним із найгарніших пляжів світу? Радше спалити 1690 боліварів, заплачених наперед за офіційного курсу 2,15 доларів. Я помру геть сухим, в усіх значеннях цього слова. Я його обожнюю. Я його обожнюю, і він мене дратує. Він мене дратує, і я його обожнюю. Люди цього не розуміють. Вони хочуть падати на коліна перед тим, кого люблять, через переважаючу любов до брехні. В ньому дратує політична заангажованість, коли він вихваляє поганого романіста Піго-Лебрена[126], бо той, скажімо, сповідує ліві погляди, інакше він сам сміявся б над його нікчемними фразами; зрештою, це стає елементом його особистості так само, як і його метр сімдесят. Його ріст дорівнював метру сімдесят, здається. У нього була овальна голова. Ні, кругла, як яблуко. Його веселість містила дрібку гіркоти. Веселі книжки не належать до найчисленніших у світі. Тому їх слід шанувати як світові скарби. Скільки скарг, гіркоти й нарікань, думав я перед тим, як піти до книгарні, де проходив повз імена гарних письменників, гарних, але мінорних, які завжди нарікають на це чи настроюються проти того! І як часто бувало в таких випадках, я пішов ковтнути повітря на літеру «С» у розділі «Класики». Ми багато чим завдячуємо Стендалю.
123
Ва́йлдер Біл́ лі (1906–2003) — американський кінорежисер і сценарист, лауреат шести «Оскарів».
124
«Нюрнбе́рзькі мейстерзінгери» — опера Рихарда Вагнера, написана в 1861–1867 рр., прем’єра якої відбулась у Мюнхені 21 червня 1868 р.
125
Кайпіроска — різновид коктейлю кайпірійя, який готується з горілкою замість звичної кашами, популярний у Бразилії, Уругваї та Аргентині.
126
Піго-Лебрен, Шарль-Антуан-Ґійом (Піґо де л’Епінуа, 1753–1835) — французький письменник, драматург.