Читати те, що обіч книжки
Шедевр характеризується лише сам по собі. Письменник доклав стільки героїчних зусиль, щоб його написати, що його певним чином написав хтось інший. Хтось більш цільний, більш божевільний, сповнений пристрасті. Цільну особистість письменників розкривають зовсім дрібні речі. У каталозі продажу рукописів (П’яза, листопад 2007 р.) знаходимо лист Валері Ларбо[140], який з Брюсселя писав Леону-Полю Фарґу[141]: «Бачив авеню Луїз[142] і задники трояндових кущів». Це не давало йому нічого, крім приємності від процесу написання. Щедрість письменника оцінюють по тому, як він розтринькує свій талант поза своїми книжками.
Читати, коли ти письменник
Читання, доведене до стану пристрасті, інколи є симптомом писання. Читають, читають, читають і майже автоматично наближаються до стану «пишуть, пишуть, пишуть». Люди, які пишуть, пишуть тому, що читали. Тож література — це імітація? У тих суспільствах, де не читають, не пишуть. О, Киргизстан! Не певен, чи я завтра туди повернуся.
Чи зовсім навпаки? Читач не міг передувати письменникові. Одного дня якийсь божевільний відчув потребу написати щось зовсім непрактичне. Не текст закону, не протокол процесу, не звіт адміністративної ради, не «Буття 1» чи палацеву хроніку. Ні-ні, це був якийсь непотрібний божевільний, який сів і написав: «О, мати змогу висловити себе повністю, як висловлює себе мотор! Мати змогу мчати по життю так само тріумфально, як авто останньої марки!» або щось подібне за власним бажанням у році 1000-му чи 5000-му з «Тріумфальної оди» Фернанду Пессоа[143].
Якщо комусь судилося стати письменником, у дитинстві в нього виявляється справжня булімія читання, споріднена з любовним пожираючим вогнем. Це як удаване бажання з’їсти гарненьке немовля, яке усміхається.
Коли в дитячому віці читають надзвичайно багато, то, я думаю, це для того, щоб стати письменником, а якщо цього не досягнуто, великий читач стає зачаєним письменником. З часом він про це забуває, далі продовжує читати, і дуже добре якщо він не стане уїдливим. Мені трапилося набагато менше великих читачів, уїдливих тому, що вони не пишуть, ніж дрібних письменників, уїдливих через те, що їх не читають.
Коли хтось перебуває в процесі становлення письменником і продовжує читати цілком диспропорційно, то він це робить (інколи несвідомо) для того, щоб навчитися писати. Безвартісні книжки нічому навчити не можуть. Вони такі ж непроникні, як і великі книжки. Вони нульові, й у своїй нікчемності не дають жодного прикладу для наслідування, бо нікчемність навіть не є поганою; у поганому тексті присутня якась похибка, тож можна спробувати з’ясувати її причину. Оскільки у великих книжках усе досконале (припустимо, що таке можливе), побачити, щó автор зняв або додав, неможливо, бо все досконале. Велике й безвартісне невидимі.
Коли й далі читати так само наполегливо, з’являється розуміння користі, яку отримуєш від читання кількох книжок одного автора поспіль. Якщо він уміє писати, тобто трансформувати первісну матерію, він не розкриває своїх характеристик за першого підходу.
Коли хтось став письменником, трапляється так, що він читає, щоб не писати. Радше будь-що, ніж ця в’язниця, на перебування в якій сам себе засуджуєш на один, два, п’ять чи десять років, щоб закінчити книжку! В інших є талант, навіщо ж мені убиватися, не знаючи, чи він у мене є?
Коли хтось є письменником і пише, прочитана книжка інколи розблоковує ту, яку він якраз пише. Вони не обов’язково мають бути подібними. Ви будете здивовані, побачивши, що спорідненість між письменниками полягає в пустотах. У тому, чого немає, але ми здогадуємося, що це могло б там бути. Коли книжка когось іншого розблокувала нашу книжку, на цьому треба стояти, інакше розблоковувати доведеться нам. І ми переходимо до іншої книжки, так само спокусливої, бо в ній віднаходимо елементи самих себе, і знову не пишемо. Процес писання — це організація ізольованості в літературі.
Коли хтось є письменником і не перебуває в процесі писання, бувають моменти пристрасного читання. Моменти, коли книжку не пишуть, є порожнистими й асоціальними, це моменти, коли письменники є монстрами з відмінним від їхнього голосом. Закінчивши свій роман, вони з насолодою повернулися до створення інших.
Я знаю когось дуже розумного, дуже освіченого й ще багато всякого-різного, але коли він пише, це просто катастрофа. Якщо він не вміє писати, значить, він не вміє читати. У романах він бачить сюжет, у поезіях — форму, в театрі — репліки, зрештою — перший план і видиме. А реальний сюжет, більш видимий, ніж видиме, а дух, а за риторичною формою — сонет, анамнез, хіазм, ненадійний оповідач тощо — внутрішня причина наданої фразам форми? Танцю властива не тільки хореографія.
Можна обожнювати Пруста і писати, як Норпуа[144]. Чи ж настільки Пруста обожнюють, якщо пишуть, як Норпуа? Чи справжній, рафінований читач може писати погано? Що значить писати погано?
У ставленні читачів до письменників часто спостерігається оспорювання їхніх сюжетів. «Ви написали книжку поезій під заголовком «Плавці», а чому не «Плавчині»?» — запитали мене. Неймовірно. Мені це видалося неймовірним. Коли Сезан показував картину з яблуком, ніхто ніколи не питав його: «Чому ви не намалювали грушу?». Ніхто ніколи не запитав у Фелліні: «Ви показуєте жінок із великими персами, чому ви не показуєте чоловіків із великим пенісом?». Ніхто не запитав Шостаковича:
«Ви написали симфонію, чому не сонату?». Втім, я не думаю, що це якась особлива недоброзичливість до письменників. З боку доброзичливих тупуватих людей це радше спосіб проникнути в літературу, а значить її полюбити. Трапляється, що любов буває нав’язливою.
Читати вголос
Починаючи з 1993 р., Вероніка Обуї[145] знімає на відео людей, які один за одним, по шість хвилин кожен, читають «У пошуках утраченого часу». Серед них є люди відомі й невідомі, молоді й старі, закохані в Пруста й такі, що ніколи його не читали, та багато інших. Цей проект ще раз демонструє, що кількість, про яку кажуть стільки поганого, може бути елементом якості. Це більше портрет читачів, ніж просте читання Пруста. Кожен вибирає свою мізансцену. Цей кривляється, той декламує пишномовно. Та мимрить, оця бурмоче. Це також непрямий портрет постановника відеофільму: вона сама обирала своїх читачів. Там її мама, друзі, люди, яких, як і мене, вона просила читати десять років тому і які роблять це десятьма роками пізніше. «Читаємо Пруста» триватиме до 2050 р. У цьому елемент його незвичності: багато хто з нас бере участь у творі, завершення якого їм навряд чи вдасться побачити. Та й чи сама Вероніка
Зрештою, «Читаємо Пруста» — це портрет французького суспільства. Якраз коли добігав кінця запис мого читання у творця плиток на бульварі Сен-Жермен у Парижі, до нього зайшов вродливий грізний на вигляд юнак. Він чекає. Ми вказуємо йому на відповідальну особу. «Чую, ви говорите про Пруста. Я — квітникар, спеціалізуюся на орхідеях катлея». Про важливість катлея у стосунках між Одетою і Сваном добре відомо. Пруст вражаючим чином посприяв зрошенню французького суспільства. Чи ж думав він, що менш як сто років після непростої публікації першого тому роману його ім’я знатиме вся країна, включно з цим юним квітникарем, який став наступним учасником проекту «Читаємо Пруста»? У Франції, де уряд наважився створити Міністерство національної ідентичності, цей юнак, крамничка якого знаходиться у ХVІІ арондісмані, зовсім поруч із місцем, де Пруст жив у дитинстві, та із квітникарем Лашомом, клієнтом якого той став пізніше, дає єдину прийнятну відповідь: інтеграція шляхом елітизму. Я навіть сказав би: через естетику. Прустівці всіх походжень, об’єднуйтеся! Мадленка[146] буде завтра! А щоб показати, що наше походження, яке наче печатка в паспорті, зафіксоване в наших прізвищах, література переносить у трансцендентне, ім’я Марселя Пруста, досить-таки сумнівної національної належності (його матір була єврейкою), я поставлю поруч із ім’ям продавця квітів Каріма Мазефа, батьки якого кабіли.
140
Ларбо́, Валері́ (1881–1957) — французький письменник, автор поезій і прози, перекладач роману Дж. Джойса «Улісс» та інших відомих авторів.
141
Фарґ, Леон-Поль (1876–1947) — французький поет і прозаїк із кола символістів. У 1937 р. був обраний членом Академії Малларме.
143
Пессо́ а, Ферна́нду Анто́ ніу Нуге́йра (1888–1935) — португальський поет, прозаїк, драматург, мислитель-есеїст, лідер і авторитет у гуртках столичного художнього авангарду.
144
Маркіз де Норпуа — герой твору «У пошуках втраченого часу», дипломат, один із виразників ідей Сент-Бева у романі.
145
Обуї, Вероніка — французький кінорежисер, актриса, в доробку якої низка художніх та документальних фільмів. Проект «Читаємо Пруста» почато у жовтні 1993 р., на даний момент прочитано чотири томи з восьми. «Ще 30 років, щоб його закінчити. Я мрію про день, коли я цього не здійсню», — каже автор проекту.
146
французьке бісквітне печиво, зазвичай у формі морських гребінців, мадленка, яка для головного героя («На Сваннову сторону») є ремінісценцією минулого, обіцяється на завтра, так як марксизм обіцяв революцію та Великий вечір.