Під час читання я зробив помилку, додавши до слова «люди» слова «всього світу». Цілком певно, це пояснювалося ритмом, який я вибрав для читання, виходячи з того, щó я знав про Пруста. У певний момент мій ритм — а ритм читача ніколи не збігається з ритмом автора, бо він тлумачить його по-своєму і в цьому тлумаченні є частка внутрішнього спротиву, — наштовхнувся на вираз, який йому видався закоротким. «Люди». І дуже швидко понишпоривши в моїй внутрішній лексиці й одразу ж перевіривши у пам’яті, що якнайкраще могло б доповнити Пруста, додав: «усього світу». Мені допоміг Пруст, вираз «люди всього світу» зустрічається в нього досить часто; моя помилка знайшла доречне опертя. Це доповнення трішки переінакшило сенс Прустової фрази у прочитаному мною пасажі. Незначно, зовсім трішки. Однак переінакшило. Цілком імовірно, що низка книжок, які ми читаємо, наприклад, театральні п’єси, відомі нам лише в запису акторів, так само спотворені нюансами, від яких в авторів волосся стало б дибки.
У цьому пасажі Пруста є така собі «мадам д’Епінуа (d’Epinoy)». Я подумав, чи не слід вимовляти це прізвище як «д’Епіне (d’Epinay)». Короткий пошук нічого не прояснив, тоді я сказав собі, якби було саме так, Пруст пов’язав би це з Руссо і мадам д’Епіне (d’Epinay). Будучи таким, яким він є, він, цілком певно, ввів би підземний струмок на тридцять рядків про походження цього імені, потім то там, то сям виринула б згадка про таку звучну омонімію між його персонажем і подругою Руссо. Він був ласим на таку плутанину (в нього вона виявилася плідною, беручи участь у його іронічному баченні наявності добра в світі. Починаючи з 1993 р. ніхто з учасників проекту «Читаємо Пруста» не знав, що мадам де Вільпарізі (Villeparisis) вимовляється Віпарізі (Viparisis), на це вказав сам оповідач. Пруст належить до найгірше прочитаних письменників з числа тих, яких буцімто читають. Мною також.
Наш розум, схильний до того, про що він звик думати, інколи читає інше слово замість написаного. І не може втриматися від вигуку: Який оригінальний цей автор! Кому спало б на думку поєднати подібне слово з тим, що йому передує. Який промовистий результат. Далі в процесі читання ми усвідомлюємо, що на велосипеді заїло ланцюг. Нам доводиться зупинитися. Коли почався збій? Авжеж, якраз на тому слові. Насправді автор ужив інше, цілком банальне слово. Ми розчаровані. І навіть не можемо вкрасти цей образ або нову ідею, яку це слово породило, бо вони не були сформовані розсудливо.
Я стримано ставлюся до читання своїх текстів перед публікою, бо для мене література німа. Це справа між тишею та кимось іншим. Красномовне мовчання речі, яку читають, і доброзичливе мовчання того, хто читає. Особливо поезії. Так, у давні часи її читали публічно, авжеж трубадури; але, як казав Задіг[147], коли йому пояснювали, що варварський звичай, у якому він брав участь, датується давніми часами: «Розум давніший». Якщо протягом двох тисяч років припускались якоїсь помилки, настав час позбавлятись омани (позбуватися помилок). Традиції бувають фальшивими.
Під час читання вголос мене бентежить, власне, втрата нюансів і натяків, які можуть міститись у слові чи фразі. Голос виражає тільки одну річ водночас. Ще більше мене бентежить не так частка комедіантства, яка може виявитись під час читання, як пізніше частка політиканства, яка може бути наявною під час написання. Завдяки читанню ми знаємо реакцію публіки, тож і пишемо так, наче перед нами публіка, замість того, щоб продовжувати писати ні для кого, хіба евентуально задля сенсу. Ми розмовляємо зовсім інакше залежно від того, для чого наше звернення призначене: для зору чи для слуху.
Вухо більш неуважливе порівняно з оком. Воно відкрите для всіх звуків, око ж зосереджується на знакові, на який воно дивиться. Звідси усне красномовство є майже протилежністю красномовства письмового. Усна промовистість майже завжди мусить бути голосною і шумною, виразність письмова може бути сухуватою і небагатослівною. Звертаючись до вуха, треба говорити голосно, щоб перекрити відволікаючі слова інших. Перед тим як сказати щось важливе, слід говорити повільніше. Вухо схоже на метелика, воно зафіксоване тільки фізично, в плані ж почуттів пурхає навсібіч. Ніколи не можна бути певним, що вухо вловить зв’язки каузальності, якщо їх не висловлено, тож «отже» мають бути «отже», а «ось чому» — «ось чому».
Я порівнював промову на радіо з промовою написаною. Коли до слова, як на телебаченні, додається образ, вухо є значно тоншим за око, око ж виявляється сильнішим. Одразу після телепередачі, в якій я говорив, що зазнав плагіату, хтось із близьких, а значить, припустимо, людей уважних, зауважив: «Я й не знав, що тебе звинувачували в плагіаті!». Зображення в телевізорі гіпнотизує, люди дивляться уважніше, ніж слухають — чи гарно він зачесаний? що це в нього за сорочка? — тож і чують навіть не фразу, а одне з п’яти чи десяти слів і вже із цього слова екстраполюють. Виникаюча через це помилка дуже стійка. Тóму, чого я не казав, не раз протиставляли «Але ж я це чув»! Телеглядач перебуває якнайдалі від суті. Співбесідника (в розмові) зваблюють модуляції голосу того, хто до нього говорить, і жести, якими той собі допомагає, тіло, яке розмовляє, нав’язує себе тілу, яке слухає. Слухача (радіо) здатний захопити лише шарм голосу, якого він може позбутися, переставши слухати, але він майже змушений продовжувати слухати. Найвільнішим у такій ситуації є читач.
Читати інтерв’ю
Це відносно нова категорія книжок. Першим, якщо не помиляюся, таку книжку опублікував Жюль Юре, журналіст кінця ХІХ ст.; для своєї «Анкети про еволюцію літератури» (1891) він ставив запитання майже всім, від Леконта де Ліля до Едмона де Ґонкура, від Ернеста Ренана[148] до Еміля Золя, від Метерлінка до Сен-Поля Ру[149]. І якщо його запитання інколи здаються банальними, ті, які знають, що відповідь полягає в тому, щоб використати дещицю наданого часу й сказати те, що хочеться висловити, роблять їх привабливими. Відтоді книги інтерв’ю друкуються, наприклад, у колекції «Conversation with….» («Розмова з…») Міссісіпського університету. Френсис Скот Фіцджеральд. Хаїм Поток[150]. Сьюзен Зонтаґ. Вільям Фолкнер. Рубрика розмов у Paris Review про «The Art of Writing», тобто мистецтво писати, інколи запрошувала грубіянів, мільйонерів за кількістю читачів, як Стівен Кінг (відчувається наївність тактика журналу, який уважає, що він у вирі життя: «Ми привабимо молодь!»), інколи ж людей, які можуть висловити речі вагомі, як Дороті Паркер чи Курт Воннегут. Це досить приємні томики для моментів лінивого читання.
148
Жозеф Ернест Ренан (1823–1892) — французький експерт стародавніх мов і цивілізацій Близького Сходу, письменник і філософ.