Щоб з’ясувати, що таке хороша книжка інтерв’ю, можна спробувати визначити, що таке погана книжка інтерв’ю. Погана книжка інтерв’ю — це книжка, в якій світська журналістка запитує у більш-менш відомої романістки: «Вранці ви полюбляєте китайський чай чи Дарджелін?». Це автентичний приклад. Я не називатиму ні імені журналістки, ні імені романістки, яка наважилася на це відповісти. Вони нам нагадують, що хоча Жак Шазо[151] помер, Марі-Шанталь[152] жива. (Послухайте, я ж не можу все пояснювати!
Погана книжка інтерв’ю — це промотвір, у якому запитання є лестощами, що закінчуються запитальною інтонацією. Наприклад: у якому віці в тебе проявилися надприродні здібності у грі на гітарі, Кейт. Я вибрав ім’я Кейт, бо це прикметно для книжок про співаків. Це ім’я можна замінити іменем Брюс, Піт чи Сід; музика — це царина, де дифірамб виглядає обернено пропорційним до культури критики.
Якщо ж хочеться обов’язково мати хорошу книжку інтерв’ю, непогано було б, щоб інтерв’юер був талановитим. Щоразу покладатися на геніальність того, у кого беруть інтерв’ю, не можна. Бесіди схожі на теніс, їхня якість поліпшується за наявності співрозмовника. А співрозмовника дає той, хто ставить запитання. Він повинен бути обізнаним, не будучи педантом, шанобливим, не будучи улесливим, допитливим, але не безцеремонним. Досконалий зразок такої рівноваги продемонстрував Робер Малле[153] в інтерв’ю з Полем Леото[154] (запис цих радіорозмов див.: Paul Léautaud. Entretiens avec Robert Mallet, 1951).
Хороших інтерв’юерів також не бракує. Ними досить часто бувають кінопрацівники, та ще й які! Орсон Веллс[155], Федеріко Фелліні, Діно Різі[156]. Всі прочитані мною інтерв’ю з ними були смішними, цікавими, захоплюючими. У них вони не переймались популяризацією. А щедро ділились гумором, думкою, інтелектом. Зрештою, інтерв’ю були цікавими і для них, про що можу судити з власного досвіду. У періоді промоції книжки (ремесло політика цілком відмінне від літератури) настає момент, коли мені стає нудно. Момент, коли вибудувавши, уточнивши і вивіривши свої відповіді, я повторюю їх цілком готовими. І сам себе стомлюю. Тож для себе і тільки для себе, бо новий журналіст, якому я відповідаю, цілком вдовольнився б старою реплікою, яку він чує вперше, я вигадую щось інакше, що виводить мене з пригніченого стану, якусь нову ідею, яку я вибудовую, вивіряю, уточнюю тощо.
Серед письменників, які дають гарні інтерв’ю, я назву Гора Відала[157], а щоб оспорити думку, що може виникнути під час виголошення цього імені, — Франсуазу Саган. Можна бути дотепним, не будучи злим. Характерним для Відала є ущипливість і спогад. Прикметна риса Саган — мрійливість, з якої вона виходить лише для того, щоб висловити найбільш тверді люб’язності. Хорхе Луїс Борхес[158] був також чудовим, можливо, це те, що він зробив найкращого: оті бесіди сліпого, в якого є час. Однією з найкращих книжок розмов з письменником є книжка Ромена Ґарі[159] «Ніч буде спокійною» (1974). Вона сердечна, запальна, зворушлива, кумедна. Її можна читати, не прочитавши жодної іншої книжки Ґарі. Це чи не найкращий доказ того, що книжка розмов може бути хорошою.
Орсон Веллс, якого можна побачити в портреті, створеному П’єром-Андре Бутангом[160] у процесі читання лекції в давній школі мистецтв IDHEC[161], показує драматичність ситуації, коли людина має розум і вміє говорити. Тоді зникає творчість. Працю заступає слово. Ніхто не думає про героїзм людей інтелекту, коли, крім того, що вони виявляють його в розмові (що є формою щедрості), їм доводиться працювати. Оскар Вайлд був таким доти, доки був приречений мовчати. Здатність легко вести розмову може стати фатальною. Езра Паунд, також обдарована людина в плані розмови, зрештою, почав говорити бозна-що просто для того, щоб підкидати паливо в словесну машину. Отак після визволення Європи дехто опинився у клітці[162]. Всіх їх об’єднує необережність. У висловлюванні думок!
Нас убивають не трагедії, а безладдя.
Несправедливо робити вигляд, що ви були людьми накшталт Джона Вейна[163] чи Френка Сінатр и; те саме і для наступних поколінь, бо через це війни стають симпатичними.
Я люблю зовсім не те, ким я є.
У кожного письменника в голові театр зі своєю трупою. У Шекспіра п’ятдесят персонажів, у мене десять, у Теннессі [164] — їх п’ять, у Гемінгвея — один, а Беккетові вдається не має жодного.
Думка, про те, що я помру, що люди, яких я люблю, колись та помруть, викликає в мене огиду. Я вважаю це справжнім паскудством, справді-бо це таки погано. Це неприйнятно. Вас приводять на світ із механізмом для мислення, яким є ваш мозок. Вам дають повно дарунків, а саме: життя, дерева, сонце, весни, осені, інших людей, дітей, собак, котів, усього, чого забажаєте… А потім вам кажуть… Про те, що колись у вас усе це відберуть, відомо… Так нечемно, погано, нечесно.
Читати, як друг
Друг, який нас читає, виявить свої дружні почуття значно краще, якщо наважиться слугувати передусім інтересам книжки, а не автора, якому надалі це стане в пригоді. У Ґустава Флобера була пристрасть до поганого смаку. Нормандець, який походив від химерних вікінгів, мандрівник, який у молодості здійснив одну-єдину мандрівку до Єгипту, звідки повернувся з вантажем брелків і ліричних вуалей, немов танцівниця танцю живота, цей вусатий аджюдан мріяв лише написати лірично-пророчу епопею. І якби йому не завадили це зробити, і якби він сам інколи так робив би, він писав би, як продавець з блошиного ринку, що спеціалізується на орієнталізмі. Разом із ним ми багато чим завдячуємо його другові Максиму Дю Кану — теж письменнику, ще й добре влаштованому, він був членом Французької академії, — за здійснення найдружнішого акту: лайки. «Годі робити дурниці, Ґуставе, — сказав він Флоберові. — Кілька років тому ти з пристрастю та ще й презирливо, втім, нехай, ти ж саме такий, говорив мені про фрустровану провінціалку — те, що я вживаю це слово, звісно, анахронізм, так-так, — у будь-якому разі зроби мені приємність, облиш свою гру в підлітка і напиши реалістичний роман». Оскільки Флобер був сміливим — а це складова геніальності, — він написав «Мадам Боварі».
Це було в газеті Le Monde за 12 квітня 2009 р. Переклад статті Орхана Памука[165] про Флобера. Ні добре, ні погано, щось на зразок тушкованої яловичини з овочами у досить поширеній традиції Нобелівської премії з літератури. Проте в статті була перлина, та що там перлина! Кольє, діадема, прикраса! З приводу Максима Дю Кана. Саме йому ми завдячуємо тим, що він переконав Флобера написати «Мадам Боварі», але про це Памук не говорить. Після безплідного патякання, в якому він з однаковим успіхом міг би висловити міркування про вплив Google чи прочитати нотацію про Вікіпедію, він просто каже, що Дю Кан був «жіночним, але надійним». Ось так, заявивши про переслідування інтегристами, можна втекти зі своєї країни і написати «жіночний, але надійний». Жіночний, але надійний. Для мене цей вираз стане набридливою фразою. Наприклад, у продавця автомашин: «Я радив би вам це купе, месьє. Жіночне, але надійне». Або в продавця тарама[166]… «Жіночна, але надійна». «Жіночний, але надійний».
Читач — це спадкоємець
З-поміж спадкоємців, дітей, що мають право, та президентів асоціацій письменників, яких я захоплено вихваляв у тій чи тій книжці, тоді як ніхто й словом про них не згадував, хто мені написав? Ніхто! Пустка з цього боку. Пустка з того боку. Он отой! А по ньому, однак, топтались, і його спадкоємець мав би прислати мені шістсот кілограмів троянд. Утім, я пишу книжки не для того, щоб отримувати листи від племінників. У момент неробства (тоді, коли я не пишу, або не читаю, або не люблю, або мене не дуже цінують) я з певним зацікавленням констатував, що справжніми спадкоємцями письменників є їхні читачі.
152
Марі-Шанталь — так у скетчах гумористи називають дівчат із «порядних буржуазних родин», які добре грають у теніс і їздять на гірських лижах, одягаються у відомих кутюр’є і сповідують традиційні цінності; заміж вони виходять за багатих, так само добре вихованих молодиків.
153
Малле, Робер (1915–2002) — французький високопосадовець, письменник і працівник радіо.
154
Леото, Поль (1872–1956) — французький письменник і літературний критик; театральні критичні розвідки друкував під псевдонімом Моріс Буасар; у 1950–1951 рр. записано 38 його радіорозмов із Робером Малле.
155
Ве́ллс, Джордж Орсон (1915–1985) — американський кінорежисер, сценарист, актор і продюсер, який активно працював в кіно, театрі, на телебаченні та радіо.
156
Різі, Діно (1916–2008) — італійський кінорежисер і сценарист, один з найкращих комедіографів.
157
Віда́л, Юджин Лю́ тер Гор (1925–2012) — американський письменник, есеїст, кіноі театральний драматург, визнаний класик американської літератури другої половини XX ст.
158
Бо́рхес, Хо́рхе Луїс́ (1899–1986) — аргентинський прозаїк, поет і публіцист, визнаний одним із найвидатніших письменників XX ст.
159
Ґарі, Роме́н (справжнє ім’я Рома́н Ка́цев, 1914–1980) — французький письменник, літературний містифікатор, кінорежисер, військовий, дипломат. Єдиний, хто отримав дві Гонкурівські премії: під іменем Ромена Ґарі (1956) та Еміля Ажара(1975).
160
Бутанг, П’єр-Андре (1937–2008) — французький документаліст, продюсер і кінорежисер. У серії кінопортретів «Архіви ХХ століття» створив образи видатних постатей у світі мистецтва та літератури.
161
IDHEC–Institut des hautes études cinématographiques (Інститут вищих студій з кінематографії), створений у 1944 р
162
Під час Другої світової війни американський поет Езра Паунд підтримував режим Муссоліні, у 1945 р. заарештований, а в 1948 р. засуджений за пропаганду фашизму на італійському радіо, невдовзі опинився в психіатричній лікарні, яку автор і порівнює з кліткою; був помилуваний 1958 року.
163
Вейн, Джон (ур. Меріон Роберт Моррісон, 1907–1979) — американський актор, якого називали «королем вестерна». Лауреат премій «Оскар» і «Золотий глобус» (1970).
165
Паму́к, Феріт Орха́н (народ. 1952) — турецький письменник черкеського походження, лауреат низки національних і міжнародних літературних премій, зокрема Нобелівської премії з літератури (2006).