Читання відтворює
Ми читаємо через егоїзм, однак, самі того не бажаючи, доходимо альтруїстичного результату. Читаючи, ми відродили до життя приспану думку. Бо що таке книжка, як не Спляча Красуня, хто ж тоді читач, як не Чарівний Принц, навіть якщо в нього окуляри, поріділа шевелюра і йому 98 років? Закрита книжка справді існує, але не живе. Це прямокутний паралелепіпед, імовірно, вкритий тонким шаром пороху й порожній, наскільки порожньою може бути коробка. Будь-яке читання є, скажімо, відтворюючим. Малларме перебільшував, коли стверджував, що поему творить читач. Його достатньо назвати «Той, хто оживляє». Ми досить дорослі люди, щоб погодитись із тим, що хай би якою важливою була роль читача, твір усе-таки створив не він.
Читати, щоб не давати трупам мирно спочивати
Читач не настільки пасивний, як він міг би думати. Створюючи вигляд, що йдеться про слухання монологу, читання — це форма розмови. Те, що загалом називають розмовою, є блискучим солілоком, який слухають зачаровані, інколи терплячі слухачі. Під час читання позірно пасивна думка активізує думку летаргійну. Лише позірно. Вона ж бо є дієвою завдяки механізмам чуттєвості та пам’яті. Вони й обирають шляхи, що її розбурхують. Де й виявляють чуттєву рису літератури. У неї та в її худорлявого кузена, читання, є одна спільна риса — вібрація. Завдяки цьому літературна фраза, написана й прочитана, відрізняється від фрази, що належить до іншої царини, до письма, це, власне, та вібрація, яка випливає з самої її нечистоти.
Мені значною мірою властива тенденція брати слова в їх первісному значенні, не враховуючи конотацію, що її вони могли набути під час уживанні, але я помилявся. Адже вживання ставить кольоровий фільтр на більшість із них. Якщо у момент їх вживання я не скажу, що його не врахував, світ бачитиме ці слова забарвленими, і лише я бачитиму їх у вжитому мною сенсі. Я міг би заявити, що завдяки вживанню слів з огляду на їх використання у значенні, найбільш близькому при їх створенні, фрази здаватимуться трішки інтригуючими і спонукатимуть читачів зупинитися; вони зрозуміють, і їм сподобається розуміти більше за інших, отоді я створю клуб знавців. Інколи такий клуб може налічувати мільйони осіб, як-от у Пруста. Досить знати, що на початку нас була тисяча. Яка наївна й снобістська думка. Втім, скажемо, що вона випливає з притаманного японцям почуття: нас, тих, хто намагається захистити щось делікатне і значно вагоміше за нас, небагато. Слово «нечистий» я взяв у значенні «змішаний», як, наприклад, нечистою може бути рідина. Нечистота літератури зумовлена тим, що до міркування вона примішує смішну емоційність. Цим пояснюється й своєрідність її форми. Маю на увазі літературу загалом, як текст, перейнятий почуттями. Я не вірю, що «стиль» може стати абсолютно особливим вираженням кожного хорошого письменника. Досить часто слова вважають себе унікальними. Тоді як вони належать до типів. Особа людини сакральна, але особистості належать до спільнот, із різними нюансами, звісно, і завдяки цьому кожен є єдиним і незамінним (це головне заперечення проти вбивства), але цього не досить, щоб сказати: «Дайте мені фразу, і я впізнаю письменника». Можна розпізнати типаж (ентузіаст, буркотун, мстивець…), що дасть підказку, але для того, щоб упізнати людину, потрібні ще й думки. Уф, хороший письменник — це письменник думаючий. Саме тому такі змістовні письменники, як Пруст, можуть викликати нескінченні коментарі. Неймовірно різнорідні читачі знаходять там для себе поживу. Коментарі своєю чергою породжують нові коментарі, створюючи тим самим апофеоз творчого читання — талмудизм.
Якраз тут треба бути обачним, щоб не перетворити книжку на біблію. Читання не є питанням віри, а письменник не є богом. Можна любити й бути різким, це навіть треба робити, гадаю. Я не за те, щоб залишати трупи мирно спочивати. Труп, який спочиває в мирі, остаточно помирає.
«Бомбардуйте кладовища!» — благають скелети, які вночі виходять з могил і простягають свої плюсни до черева літаків, котрі, мигаючи вогниками, кудись собі летять.
Читають лише з любові
Перш ніж закінчити, треба либонь сказати — хоча я так само проти висновків, які претендують на завершеність, як і проти вступів, які, вважаючи, що виправдовують, лише вносять підозру, — що суть речей, коли багато читаєш, полягає в тому, що читають з любові. Починають із закоханості в персонажів, потім — у автора і нарешті — в літературу! Власне, пошук саме цієї принцеси йде постійно, з витягнутою шиєю та пересохлим горлом ми видряпуємось у напрямку очищувальної й сліпучої свіжості, яку відчули в перших прочитаних книжках і яку більше не вловлюємо, сумуючи з цього приводу, можливо, намарно. Ми втратили наївність, а водночас і невідання. Коли ми нічого не читали, найнікчемніший талант здавався нам Паваротті. Уявляю, що ввійшовши у джунглі, дослідник-мандрівник упадає в екстаз, натрапивши на першу-ліпшу стоніжку; та коли після кількамісячних блукань він опиняється на галявині, де під спів птахів-лір танцюють феї, він не є пересичений. Навіть коли читаєш багато, кількість прочитаних книжок якості читання жодним чином не нищить.
Чарівність літератури досить часто творить читач у дитинному стані. Багато хто в ньому і залишається. Саме вони й перетворюють романи на бестселери. І жінки, котрі так і залишилися дівчатками, які мріють про кохання, вбивають дурниці в 300 000 голів, які тамують біль від того, що вони одружені з одороблом, яке їсть, зіпершися ліктями на стіл, а чоловіки, які залишились хлопчиками з ідеями, кидають футбольні передачі на ТФ1 задля науково-фантастичних романів, написаних апокаліптичними придурками.
Інколи холодне знання йде в парі з тепленьким коханням (тепле — позитивна властивість), і білий подих зі скляних ніздрів його снігових коней (о, порочне задоволення писати погано, змушуючи себе думати, що написано добре!) спонукає нас позбутися наївності. Ось чому дуже великі читачі стають дедалі вимогливішими, бо в рідкісності шукають таких сильних смакових відчуттів, аби після того, як стільки прочитано-перечитано і дедалі менше пережито, відчути бодай щось. Вони наче спраглі в пустелі, втамувати спрагу яких нездатні цілі танкери води! «Пити! Пити!» — волають вони, відштовхуючи ліктями як бокали Діккінсон[16] 1868 р., так і бутилі бордоського вина Бокаччо 1350 р.
Читати задля ненависті
Дехто читає з ненависті. Це письменники, які заздрять своїм братам з цеху, та критики, які заздрять геть усім. Перші кажуть: «Ми не читаємо, ми один за одним спостерігаємо». Дуже благородно. Вони, гадаю, зневажають Мальро[17], який, читаючи одержаний з «Ґалімара» рукопис молодого автора, ляскав себе по стегнах: «О, маленький товариш! О, маленький товариш!» (це розповів Берл[18]). Те, що цей молодий автор був тим, хто, як і П’єр Дріе Ла Рошель[19], теж писав погано, інша річ. Мальро міг сподобатися жанр, у якому писав Дріе, той, між іншим, належав своїй епосі, а коли ти виявляєшся автором своєї епохи, це виглядає дуже модерно. Мальро написав «Час зневаги», світ можна було б поділити на людей, яким подобається гірке задоволення зневаги, та на людей, які про це навіть не думають. Другим загрожує небезпека. Світ можна також поділити на тих, хто Мальро ненавидить, і тих, кому він подобається. Тривалий час ненависть до Мальро вказувала на певний тип людини. Пізніше це пройшло. Так було і з Камю. У 1955 р. нелюбов до Камю могла означати бажання вказати на його нелюдяність (фашист або сталініст); у 2010 р. політичні суперечки, в яких він висловив свою позицію, згасли, цього більше не спостерігаємо, хіба що в умах тих, хто знав ті часи, за них учепився і не може уявити літературних причин незгоди з Камю. Втім, і в 85 люди бувають розумними.
16
Діќ кінсон, Емілі Еліз́ абет (1830–1886) — американська поетеса, більша частина її творів, типових для того часу, в яких ідеться переважно про смерть і безсмертя, були опубліковані після її смерті.