Олександр Палій
Навіщо Україні НАТО
Де закінчується Європа? На кого і коли нападав НАТО? Чому з двадцяти найменш корумпованих країн 10 є членами НАТО, а шість з восьми держав «Великої вісімки» теж входять до Альянсу? Чому всі країни Східної Європи вступають до цього блоку і ніхто звідти не виходить? Що допомагає Україні зберігати територіальну цілісність?
На ці та інші питання про Україну та її державну безпеку дає вичерпну відповідь дана книга.
Громадяни України мають знати справжню свою вигоду і можливі проблеми, що виникнуть внаслідок вступу чи не вступу до НАТО. Досі бракує розуміння суті українських інтересів у відносинах з іншими державами. Дана книга починає фахову дискусію щодо цього питання. Українцям після століть витравлювання державницьких інстинктів час згадати, що таке — розуміти свої інтереси та вміти їх відстояти.
I. HATO в сучасному світі
Сьогодні поряд з Україною існує кілька держав та їхніх об'єднань, більш потужних за Україну. Це Росія, європейські члени НАТО та Туреччина. Ці держави мають інтереси, відмінні від національних інтересів України. Економічні, політичні та військові проблеми Української держави поки не дозволяють Україні стати самостійним центром сили і в односторонньому порядку формулювати порядок денний для регіону. Ситуація ще більше ускладнюється зниженням впливу міжнародного права на міжнародну політику.
Водночас інтересам України відповідає, щоб держава виступала як активний суб'єкт, а не об'єкт впливів зовнішніх сил, знайшла місце в новій геополітичній ситуації, яке б надійно гарантувало національну безпеку, стабільність та прогресивний розвиток України. Міжнародні позиції, до яких має прагнули Україна, повинні відповідати потенціалові держави та природній для України ролі лідера в регіоні Центрально-Східної Європи.
1.1. Що таке НАТО?
НАТО (англійською — North Atlantic Treaty Organisation, або Організація Північноатлантичного договору) — це військово-політичний союз, створений для захисту країн євроатлантичного регіону (тобто Європи і Північної Америки), насамперед від зовнішніх загроз. Метою НАТО є колективний захист його країн-членів.
НАТО утворилася в результаті укладення Північноатлантичного договору, який було підписано урядами 12 країн Північної Америки та Західної Європи у Вашингтоні 4 квітня 1949 року.
Заснували НАТО наступні держави — Бельгія, Велика Британія, Данія, Ісландія, Італія, Канада, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Португалія, США, Франція. Держави взяли на себе зобов'язання щодо забезпечення спільної оборони. Ще 13 європейських країн та Туреччина приєдналися до Альянсу в період між 1952 та 2004 роками в якості повністю рівноправних членів.
Сьогодні в країнах НАТО живе 850 мільйонів людей. 6 із 8 членів «великої вісімки» є членами НАТО (США, Німеччина, Канада, Франція, Велика Британія, Італія). В НАТО об'єднані найбагатші, найдемократичніші і, одночасно, найменш корумповані країни світу. Згідно з результатами дослідження «Transparency International» з 20 найменш корумпованих держав 10 є членами НАТО. З 10 найбільш конкурентноздатних економік за 2000—2005 роки, згідно з даними «World Economic Forum», 4 належать членам НАТО. З 10 найбільших економік світу 6 країн є членами НАТО.
НАТО є міжурядовою, а не наддержавною організацією. Рішення НАТО ухвалюються виключно на основі консенсусу. Жодній державі НАТО не може бути нав'язано рішення, що суперечить її волі. Спрощений приклад: коли народи Угорщини і Чехословаччини у 1956 і 1968 рр. захотіли жити по-своєму, у них на вулицях з'явилися танки СРСР та інших держав Організації Варшавського договору. Натомість, коли в 2003 році Німчеччина та Франція засудили операцію США проти Іраку, жодних іноземних танків на вулицях цих країн не з'явилося.
Будь-який напад на членів НАТО у Європі чи Північній Америці розглядається як «напад на всіх», і кожна з держав-членів зобов'язалася надавати допомогу союзникам.
Цей договір поширюється на території всіх держав, що його підписали, а також на острови та на кораблі і літальні апарати усіх учасників Договору в Атлантичному океані на північ від тропіка Рака (23º07' північної широти), а також у випадку нападу на війська будь-якого союзника НАТО в Європі.
Згідно з Північноатлантичним (Вашингтонським) Договором, країни-члени беруть зобов'язання підтримувати та розвивати свою обороноздатність, індивідуально та спільно здійснювати колективне воєнне планування.
Безпека НАТО будується на наступних «китах»: діалог і співпраця між собою та з не-членами НАТО, підтримка колективної безпеки, запобігання конфліктам, контроль кризових ситуацій, згортання війни на початковій стадії її виникнення, збереження територіальної цілісності всіх членів НАТО, солідарність, рівна безпека тощо.
Ключовий орган НАТО з прийняття рішень — Північноатлантична рада, що складається з представників держав-членів у ранзі послів. Засідання Ради також проводяться на рівнях міністрів оборони, закордонних справ чи глав урядів. Незалежно від рівня проведення засідання, рішення Ради мають однакову юридичну силу і відображають позицію урядів держав-членів. Північноатлантична рада є основним і, по суті, єдиним органом ухвалення найважливіших рішень в Альянсі. Рішення в Північноатлантичній раді ухвалюються виключно консенсусом. Таким чином, для кожного важливого рішення необхідна згода всіх партнерів. Згода досягається спільними інтересами членів та спільним розумінням інтересів безпеки. Доки не досягнуто цієї згоди, тривають консультації між державами-членами.
Таким чином, членство в НАТО не обмежує національного суверенітету. Це вигідно виокремлює НАТО з-поміж інших міжнародних організацій, зокрема Європейського союзу, де є можливість ухвалювати рішення переважною більшістю голосів держав-членів ЄС, нехтуючи запереченнями одразу кількох держав-членів. Завдяки цьому не можна порівнювати НАТО з колишньою Організацію Варшавського договору та нинішній ЄЕП, де монопольно домінує Москва, здатна нав'язувати свої рішення іншим державам-членам.
Досі НАТО лише розширювалася і ніколи не зменшувалася в кількості членів.
Єдність НАТО було поставлено під сумнів єдиний раз в історії — під час президентства у Франції генерала Шарля де Голля. Де Голль протестував проти надмірного, на його думку, впливу в НАТО США і Великої Британії. Як результат, 1966 року Франція вийшла з військової структури НАТО, однак залишилася в межах політичної структури. Під час основних подій «холодної війни» Франція послідовно брала сторону НАТО. 1993 року країна почала повернення до участі в спільному військовому командуванні. По суті, демарш Франції був спробою відновити амбітне становище Франції після невдач Другої світової війни, а також намаганням зменшити радянську ядерну загрозу для Франції в умовах, коли від військ СРСР Францію відокремлювала Західна Німеччина і країни Бенілюксу.
Рівень участі членів в оборонних структурах НАТО є індивідуальним для кожної країни і може перебувати під впливом національних законодавств. Так, національне законодавство Норвегії та Данії забороняє розміщення на територіях цих держав ядерної зброї або іноземних військ у мирний час[1].
Північноатлантична рада в технічній роботі спирається на Міжнародний секретаріат, який працює під керівництвом Генерального секретаря НАТО. При НАТО діють делегації кожної країни.
Генеральний секретар НАТО обирається державами-членами шляхом консенсусу з числа громадян європейських членів НАТО. Генсек НАТО виступає насамперед як головуючий на засіданнях Північноатлантичної Ради та інших ключових комітетів і рад НАТО, а також як керівник Міжнародного секретаріату, який забезпечує роботу представників держав-членів при органах НАТО. Також Генеральний секретар є головним речником НАТО. Однак він обмежений позицією держав-членів і не може одноосібно приймати рішення щодо політики Альянсу.