Політичним результатом операції НАТО проти Югославії стало встановлення контролю адміністрації ООН у Косові і втрата Сербією фактичного контролю за цим регіоном. Значна частина сербів виїхала з Косова під тиском місцевих албанців. Водночас завдяки миротворцям НАТО масштаби міжетнічного насильства зменшилися у порівнянні з 1998—99 роками у десятки разів. Крім того, поліетнічний характер краю в цілому збережено. Сербська громада в Косові продовжила існування поряд з албанською та іншими громадами, контролюючи сербські анклави в краї.
Цікаво, що всі країни колишньої Югославії або вже вступили до НАТО (Словенія), або готуються приєднатися (Хорватія, Македонія, Чорногорія), або включилися в програму НАТО «Партнерство заради миру» (Сербія та Боснія і Герцеговина). Більшість з цих країн не покладають вини за війну 1999 року на НАТО, а натомість на місцевих політиків, які своїми діями спровокували війну та здійснювали етнічні чистки.
У Македонії в 2001 р. внаслідок конфлікту між центральною владою і албанською меншиною загинуло близько 500 громадян цієї країни. НАТО стабілізував ситуацію, пославши до Македонії 3,5-тисячний військовий контингент у межах операції з вилучення зброї у населення і повстанців, яка звалася «Essential Harvest» — «Значний урожай». Альянс сприяв укладенню компромісної мирної угоди між сторонами, яка передбачила інтеграцію албанської меншини до політичної системи країни та задоволення її етнічних прав за умови збереження територіальної цілісності країни. У результаті операції НАТО військові дії було цілковито припинено, контингент скорочено до кількасот військових. У травні 2003 р., після завершення основної стабілізаційної фази операції, НАТО передав управління миротворчою місією в Македонії Європейському союзові. Загалом операція НАТО в Македонії була дуже успішною. Вона призвела до цілковитого замирення етнічних груп. Водночас дана операція не була надто складною, оскільки у країн НАТО після операції проти Югославії збереглися зв'язки як з македонським урядом, так і з албанськими повстанцями.
В Афганістані, де 25 років до того точилася громадянська війна, в серпні 2003 р. НАТО перебрав на себе командування 4,5-тисячним багатонаціональним контингентом, який допомагав у цій країні військам США боротися проти залишків терористичних угруповань та прихильників руху «Талібан». Згодом число військ НАТО в країні зросло до близько 9 тисяч військових, кількість військових США до 17 тисяч. Близько 300 військових надали нечлени НАТО. Місія в Афганістані називається ISAF — International Security Assistance Force — Міжнародні сили з підтримки безпеки. Станом на 2006 р. задача встановлення миру в Афганістані ще далека від завершення, хоча в країні відбулися загальнонаціональні вибори. Треба сказати, що в антитерористичній операції в Афганістані беруть участь і такі далекі від НАТО держави, як нейтральна Швеція та навіть Нова Зеландія.
У травні 2003 р. Рада НАТО вирішила надати допомогу Польщі у вигляді матеріально-тилової підтримки в облаштуванні польського сектору окупації в Іраку. Польща разом із США і Великою Британією брала участь в операції по стабілізації в Іраку, після захоплення США і Великою Британією території Іраку в 2003 р. Також з 2004 року НАТО запровадила в Іраку тренувальну місію для іракських сил безпеки.
З 2001 року, після терористичних нападів 11 вересня 2001 року, НАТО запровадив морську операцію «Active Endeavour» («активне зусилля»), з недопущення морського ввезення терористичних матеріалів у Європу через Середземне море. Кораблі НАТО зупиняють та перевіряють підозрілі кораблі.
Крім того, НАТО з 2004 року надає допомогу з повітряного перевезення гуманітарних вантажів та миротворців Африканського союзу до Дарфуру (Судан), де внаслідок громадянської війни склалася катастрофічна гуманітарна ситуація.
Загалом миротворча діяльність НАТО виявилася значно ефективнішою, ніж інших міжнародних організацій.
ООН і ОБСЄ роками не могли припинити брутальне кровопролиття на Балканах, на очах у шокованих Європи і світу відбувалося масове вбивство десятків тисяч цивільних. Мали місце випадки, коли миротворців ООН брали в полон або вони відмовлялися захищати цивільне населення, мотивуючи це тим, що в них немає мандату або засобів вступати в бойові дії. Світ був вражений масштабним геноцидом в африканській країні Руанді в 1994 році, коли представники етносу хутту вирізали від 800 тисяч до мільйона представників етносу тутсі. Однак, світ навіть не встиг відреагувати на ці жахливі події.
Миротворча діяльність НАТО у Боснії, Косові, Македонії тощо виявилася ефективною через те, що НАТО, на відміну від ООН, ОБСЄ та інших організацій, має реальні інструменти силового впливу та примушування до миру.
1.5. Ядерні гаранти НАТО
Значення ядерних гарантій, які надає НАТО своїм членам, є надзвичайно важливим для їхньої безпеки. Ядерна зброя має велетенський руйнівний потенціал. Особливо великою вага ядерної зброї була під час «холодної війни», коли конкуренція між державами і блоками зводилася до силового протистояння. Відповідно до Стратегії НАТО від 1967 року передбачалося так зване «гнучке реагування», через можливість як відсічі звичайними збройними силами, так і повномасштабного використання ядерної зброї в разі, якщо захист звичайними озброєннями виявиться неефективним. Однак, після початку виведення військ СРСР із країн Центральної та Східної Європи, яке значно зменшило загрозу для країн Західної Європи широкомасштабної війни з боку СРСР із застосуванням звичайних озброєнь, ядерна зброя як чинник гарантування спільної безпеки дещо зменшила своє значення.
Відповідно до ядерної доктрини Альянсу, ухваленої на самміті НАТО в Римі в листопаді 1991 року в межах тодішньої Стратегії Альянсу, ядерні сили НАТО (фактично — американські сили, передані в управління Альянсу) в Європі було скорочено з 6000 боєголовок до близько 150—200 боєголовок. Ці сили розташовано в сімох країнах НАТО — Бельгії, Великій Британії, Греції, Італії, Нідерландах, Німеччині та Туреччині. Деякі з цих ядерних озброєнь є доступними для авіації США, деякі — для авіації шістьох без'ядерних країн, але лише у випадку війни. У мирний час ці озброєння перебувають під американським контролем.
З 1991 року члени Альянсу здійснили низку кроків, які відповідали зміні ситуації в галузі безпеки після «холодної війни». До них належать: значне кількісне скорочення тактичних ядерних сил, а саме: ліквідація ядерної артилерії та ядерних ракет короткого радіусу дії наземного базування; значне пом'якшення режиму бойової готовності ядерних сил; припинення ядерних планів на випадок надзвичайних ситуацій за мирного часу. Однак НАТО заявляє про намір утримувати «на мінімальному рівні, що відповідає існуючому рівню безпеки», адекватні тактичні ядерні сили в Європі, які «забезпечуватимуть необхідний зв'язок зі стратегічними ядерними силами, посилюючи трансатлантичну ланку»[4]. У найближчі 10—15 років вони складатимуться з літаків, спроможних нести ядерні заряди, та невеликої кількості британських боєголовок «Трайдент». Однак тактичні ядерні озброєння за звичайних обставин не будуть розміщені на кораблях та ударних підводних човнах.
Блок НАТО має ядерні сили у розпорядженні трьох країн-членів — США, Великої Британії і Франції.
Держдепартамент США опублікував довідку про баланс стратегічних ядерних озброєнь між США і Росією. Згідно з цими даними станом на 1 січня 2006 року Росія володіла 4399 стратегічними ядерними боєголовками, США — 5966. США володіють 500 пусковими установками балістичних ракет наземного базування Minutemen-З (всього 1,2 тис. ракет) і 50 пусковими установками ракет Peacekeeper (всього 500 ракет). Підводні ракетоносці мають 432 пускові шахти для ракет Trident-1 і Trident-2 (всього 3168 боєголовок). У США розгорнуті 243 стратегічних бомбардувальники (81 літак В-1,20 — В-2 і 142 — В-52), що мають на озброєнні 1098 боєголовок. Росія має 663 пускових установок балістичних ракет наземного базування (СС-18, СС-19, СС-25, РС-12М), що оснащені 2183 боєголовками. Російські підводні човни мають 292 пускові шахти і 1592 боєголовки. Росія також тримає на своєму озброєнні 78 стратегічних бомбардувальників (14 літаків Ту-160 і 64 — Ту-95), що здатні нести 624 боєголовки. У Франції експерти станом на 2006 рік нарахували 384 стратегічні ядерні боєголовки і 64 засоби їх доставки (балістичні ракети морського базування); у Великої Британії — 185 стратегічних ядерних боєголовок і 48 засобів їх доставки (балістичні ракети морського базування), у Китаю — 20 стратегічних ядерних боєзарядів і 20 засобів їх доставки (міжконтинентальні балістичні ракети).
4
Стратегічна концепція Альянсу.— Брюссель.: Відділ інформації та преси НАТО, 1999.— С. 18.