Той, хто помітив, вирішив – янгол з неба,
В місиві чорнім його охоронець білий,
І у двобої вистояв так, як треба,
І вже під ранок вийшов із пекла цілий.
Дівчина плаче – ну і бруднющі крила,
Палену гуму чисто не відіпрати…
… На батареї сушиться янгол білий,
В ніч доведеться янголу вилітати.
10 лютого 2014 року
To Sashko Kapinos and Olenka Kotlyar
He is from the Heavenly Hundred, he was buried and lamented after
And she's left behind having never become his wife...
Passers-by do not see how behind her self-knitted scarf
Her naked heart is beating like a birdie.
The bullet had hit him right where it was meant to hit, no mercy, and with a hint:
Dreams are helpless against iron and gunpowder.
An ace sniper always chooses romantic ones as his targets
When selecting offerings to his merciless Moloch.
Four young boys, and the littlest, the Dad's little daughter:
This same shot killed all their children at once;
And the mountain hut with cherry orchard is smashed.
His helmet was in a protective color but could not protect him.
She's still looking for the witnesses of this frightening story:
The one who stood next to him when he fell died himself the next night.
Were there photos or films, you could at least find trajectories
And find out who the sniper was, and look this inhuman man in the eye.
This girl will never forgive what she'd lost.
She will live for the two of them, for the seven of them, she will love, she will fight...
He's from the Heavenly Hundred, he was buried and lamented after,
And she's left behind to look piercingly into the sky.
5 March 2014
Сашку Капіносу та Оленці Котляр
Він з Небесної сотні, його поховали, відплакали,
А вона залишилася, так і не ставши дружиною…
Перехожі не бачать, як за самов`язаним шарфиком
Її серце оголене б`ється малою пташиною.
Куля в нього поцілила, влучно, безжально і з натяком -
Мрія буде безсилою проти заліза і пороху,
Вмілий снайпер завжди вибирає мішенню романтика,
Обираючи жертву своєму безжальному Молоху.
Хлопців четверо, ще і найменша, татусева донька
Цим же пострілом вбиті одразу усі їхні діти
І розтрощено хатку у горах з вишневим садочком,
Шолом кольором був захисний, та не зміг захистити.
А вона все розшукує свідків страшної історії-
Той, з ким поруч він впав, сам загинув наступної ночі
Хоч би фото чи відео -- можна знайти траєкторії,
Та обчислити снайпера, глянути нелюду в очі.
Не пробачить ніколи ця дівчинка того, що втратила,
Буде жити за двох, за сімох, і любити, і битися…
Він з Небесної сотні, його поховали, відплакали,
А вона залишилася щемко на небо дивитися.
5 березня 2014 року
***
The black-and-white winter is treacherously surrendering barricades,
To wash out the baked blood from cobblestones, with water streams,
Though Kievites have got used to explosions and barrage,
To sleepless nights and closed Metro stations.
Not looking for seats, offices, medals or glory,
With a self-made shield and a Red Cross on the shield,
This lad puts on a balaclava under a scooter helmet,
And goes on patrol as you have to go on patrol.
To be continued, of course, as it's still far away from the victory.
But it's already the turning point. And the victory's nearing.
Storks will return from faraway lands to their nests in May:
So before this you have to be able to wash the sooth away.
10 March 2014
***
Чорно-біла зима вже підступно здає барикади,
Аби змити струмками з бруківки запечену кров,
Хоч кияни вже звикли до вибухів та канонади,
До безсонних ночей і зачинених станцій метро.
Не шукаючи крісел, посад чи медалей і слави,
З саморобним щитом і червоним хрестом на щиті,
Одягає хлопчисько під скутерний шлем балаклаву
І виходить на варту, бо треба на варту іти.
Далі буде, звичайно. Бо до перемоги далеко.
Але вже перелом. І її наближається мить--
Це ж із вирію в травні вертатимуть в гнізда лелеки--
І до того часу треба встигнути кіптяву змить.
10 березня 2014 року
***
Quite some time ago I came across a poet,
A professional, like revolutionaries.
He sat on the steps and crumpled paper,
And he wrote something on the newspaper margins.
And I thought this would be a funny joke
While going past him, just by chance, out of nothing,
To put all his sufferings into rhymes,
As I do rhyme very easily...
He looked at me from beneath
As if a goddess climbed the steps,
He took rhymes in his lips, as if they were strawberries,
And he closed his eyes for they were so tasty.
He finally asked what my name was.
I told him and sped off on my way,
For your body is light after rhyming,
And poets do not become me at all.
Thirty years have passed since then,
Occasional people rubbed me with their words,
And when something was aired about verses
That there's something in them not from this world
And no one knows where they come from,
My husband told me that one of his friends