— Так і я хочу.
Лавр (натискає на телефоні виклик, слухає напевне невтішну відповідь, ховає апарат)
— Так отож.
12 сцена
Тетяна та Велес в підвалі, на постілі зі старого матрацу та ковдри.
Тетяна
— Я хочу на нашу свадьбу красивое белое платье со шлейфом. А то за Пончика пришлось в выпускном выходить. Он в ополчении Червонцем стал, чтобы всем нравиться… Кроме меня...
Велес
— Какой из меня муж? Ты бы хоть у бывшей моей спросила... Куда я вас заберу? Мне бы сейчас хоть самому уйти…
Тетяна
— Сиди уже. Прокормлю как-нибудь.
Велес
— Нет, это не жизнь в подвале прятаться. Нога заживет, уйду. У тебя своя жизнь, у меня — своя.
Люк підвалу розкривається, автоматна черга пробиває банки з консервацією біля матрацу.
Червонець
— Выходите по одному.
Тетяна
— Нашел, сука?!
Червонець
— Сука ты, при ребенке ёбаря завести. Выходи, убивать буду.
Велес одягається, Тетяна теж, не дивляться один на одного, виходять.
Червонець
— Димка?!
Велес
— Убивай меня, Пончик, не стесняйся.
Червонець
— Руки за голову!
Велес
— А поговорить?
Червонець
— Не о чем мне с тобой говорить. И так все знаю. Ментов бывших не бывает. Пошел за Америку воевать, чтобы тут сланцевый газ добывали, землю отравили. А еще на выпускном речь толкал, мол, как я люблю свой город, жизнь за него отдам. Что ты от города оставил, фашист?! Сейчас запоминать будешь, что не твой это город, и Татьяна — не твоя жена. А потом тебе яйца отрежу и жить оставлю.
Тетяна
— Ты один пришел? Отпусти Димку, пусть уходит. Иначе ни меня не увидишь, ни сына.
Червонець
— Нет, не один.
Мартинов (підходить)
— Слушаю тут вашу пьесу, Шекспир отдыхает. Давай, Отелло, карателя — в плен, будет город отстраивать, а жену сам выпорешь посреди улицы. Чтобы знала, как с фашистами блядовать. А про яйца да, сильно, готов наблюдать лично.
Велес
— Поровну поделите, кто какое отрежет.
Мартинов
— Ну, я сперва язык вырываю.
Б'є Велеса прикладом автомата, підштовхуючи до виходу.
13 сцена
Тесей біля комп`ютера.
Тесей (говорить по телефону з Лавром)
— Заночуете на териконі. Там дрібний щебінь. Від вас два кілометри на захід сонця. Потім повертайте на 9-ту по годиннику. І на дорогу поки ні кроку. Там БТРи, передислокація. Вимикай телефон, вранці включиш, вже буде моє повідомлення, куди далі… Так, Насті передам.
Відводить слухавку від вуха, дивиться, хто дзвонив. Передзвонює.
— Так, люба, столик забронював. Будемо проводжати літо. Цілую, поки зайнятий, чекай карету.
— Настя? Щойно додзвонився, говорив, сказав йому вимкнути телефон, привіт вам. Все у них добре. Двоє їх, начебто... Було п'ятеро? Не знаю, він нічого не сказав… Ну, голос бадьорий… А, ось, сказав «як щось, то маю зброю»… Настя, ви знаєте, у вас дуже гарні вірші. Може, надішлете зараз ще щось? Як поціновувачу...
Кладе слухавку, відкриває сторінку в соцмережі, читає вголос, повільно.
Ніс автомат без ременю,
притиснувши до грудей,
неначе первістка,
вдихав його запах
розпеченого металу і тижневого бою.
йшов без дороги,
аби не в полон і не в небо.
їв насіння із сухих соняхів, набивав рота,
не міг проковтнути.
бо пив тільки раз і з калюжі.
І так три доби
йти, ховаючись,
ночувати на териконах,
пробиратися
по рядках вірша,
шукаючи рими,
а її немає.
є тільки диво,
про нього — потім.
а зброю виніс,
віддав новачку.
тому, у кого ще світлий погляд,
бо він не бачив,
як спопеліла пожежна машина,
на якій побратими з розвідроти «Донбасу»
виїжджали з Іловайська
по зеленому червоному чорному коридору.
подробиці потім,
коли вийде останній,
а він ще йде.
вже вручено всі ордени,
а він ще йде.
відіспалися по домівках ті, хто вийшов,
а він ще йде.
відрізано в поранених, що надто довго чекали,
і руки, і ноги,
а він ще йде.