16 сцена
Тесей відповідає на довгий дзвінок телефону.
— Настя? Ні, я не вдома. Ні, більше не було. Так, на Волноваху. Тільки вранці. Ну, не все, що пишуть, правда. Я зараз по своїм каналам проб'ю. Якщо так, їм поки що йти нікуди. Ну, ночі поки теплі. Без їжі людина може два тижні. Ну, вода... Настя, не все так погано, повірте мені, зараз виходить одночасно кілька груп, волонтери відстежують пересування, як тільки буде найменша можливість, їх заберуть на машині місцеві жителі, які за Україну. Настя, ну що ви, припиніть... Раджу поспати. Від вас зараз абсолютно нічого не залежить… Ну добре, залежить...Прошу секунду, у мене друга лінія. ...Так, візьми рахунок, я зараз підійду... ...Настя, це його шлях, зрозумійте, він сам пішов на цю війну, він повинен пройти його до кінця. Це як в іграшці — він іде, точніше, я його веду й у нього ще є життя в запасі. Зрозуміли? ...Ні, ну яке дякую, поки точно нема за що...
17 сцена
Слон заплигує в окоп, тримаючи автомат напоготові.. Бачить Мартинова, той бачить його, піднімає руки догори.
Слон
— Фак, теперь еще вести с собой этого мудака.
Мартинов
— Здесь убивай.
Слон
— Как говорят в моей родной Одессе, торг здесь неуместен. Опять же, по всему, я вижу перед собой не юного новобранца, а матерого российского капитана или даже майора. У него может быть много интересного в свежей памяти… Пошли, пошли, тут уже недалеко. В Волновахе как раз штаб, тебя сдам, машину возьму, ребят заберу… А то они меня точно за труса держать будут. Ты, кстати, чего так далеко от своих забрался?.. Ну молчи, молчи, потом все расскажешь...
Виводить Мартинова, йдуть.
Мартинов
— У меня в кармане часы дедовские золотые, командирские — взял с собой на счастье. Возьми, а меня убей. Ну, убей, а потом возьми. По-любому, не с трупа заберешь, а подарок.
Слон
— Шо-то ты накрутил. Тебе какая выгода? В упор не вижу.
Мартинов
— Если в плен попаду, на органы пустят. У вас врачи ваших раненых за счет наших латают. Кровь-то у них одна, русская… Ты меня понять должен, лучше смерть, чем по кусочкам жить...
Слон
— Ну, положим, я, американский еврей, родом из Одессы, истинный православный жидобандеровец, ничего тебе не должен. А пересадка мозга тебе точно не помешает. Давай лучше споем что-нибудь этакое, походное, чтобы идти веселее.
Заспівує. Крутить автоматом за спиною Мартинова, ніби диригує. Той спочатку ворушить губами, потім теж починає підспівувати.
— Полковник Васин приехал на фронт
Со своей молодой женой.
Полковник Васин собрал свой полк
И сказал им: пойдем домой.
Мы ведем войну уже семьдесят лет,
Нас учили, что жизнь — это бой,
Но по новым данным разведки
Мы воевали сами с собой.
Этот поезд в огне,
И нам не на что больше жать,
Этот поезд в огне,
И нам некуда больше бежать.
Эта земля была нашей,
Пока мы не увязли в борьбе...[1]
Лунають постріли. Обидва падають, лежать, кров, здається, потрапило в ноги.
Мартинов
— Эй, ты живой?
Слон (після паузи, обмацує себе)
— Не дождешься!
18 сцена
Лавр і Стрілка. Ранок. Терикон. Лавр намагається додзвонитися Тесею чи Насті. Глухо. Також дзвонить командирам, нічого.
Стрілка
— Пити хочу. Дуже. Не можу більше.
Лавр.
— Будемо сечу пити. Бери осьо флягу, наливай. Чи я можу, мені зручніше.
Стрілка
— Ну не жартуй.
Лавр
— Та які тут жарти, космонавти п`ють. Я малим хотів бути космонавтом. То й спробував пити. Нічого страшного.
Стрілка
— А я хотіла моделлю бути… Гуляла по квартирі в такому коротюсінькому платтячку… Стій, чекай!
Дістає з кишені на штанях згорнутий халатик, який дала їй Тетяна. Гарячково скидає з себе все до білизни, надягає його, підперізується, крутиться перед Лавром.
Лавр
— Ще б туфлі на підборах.
Стрілка
— Угу, і білий кабріолет. Давай флягу, піду до колодязя.
Лавр
— Як попутка трапиться, бреши що хочеш, та їдь до наших, у Волноваху, а я далі сам.