23 сцена
Лавр лежить на березі, викинутий хвилею. Поруч, трохи неподалік, лежить його речі. Починає говорити тихо, ніби марячи, потім голосніше, виразніше.
Лавр
— Братани, де ви? Бані, Ахім, Восьмий?! Я тепер з вами тут буду… Самольот… Дай мені руку, піднімуся, обійму тебе… А як тут у вас знову народитися?.. Я в черзі чекатиму… Мені аби мене Настя народила, нового, чистого… Тільки вона зможе…
Затихає, лежить, не піднімаючи голови, схоже, плаче. Раптом з купи, де лежать зв`язані автомат, берці, прапор, лунає телефонний дзвінок. Лавр поволі піднімається, оглядається, сідає на пісок, телефон не бере.
1 сцена
Тесей
— За рік, що минув, я грав в різні ігри. Більше нікого не врятував. І тут, за великим рахунком, рятувала Настя, від моїх карт було мало толку. Немає таких карт, щоб на кожній оселі, у кожній квартирі і навіть кімнаті, відзначала, хто за російський світ, а хто за європейський вибір. Хоча зрештою і не за це війна пішла, а за незалежність. Ох, як я все життя за цим словом, як за синім птахом, ганявся. Ні наркотиків, ні алкоголю, ні цигарок, аби не потрапити в залежність, гроші у батьків з сімнадцяти років не брав, на першому коханні не одружився — у неї була квартира, а у мене — ні, ну як же... Але це все до котла. Я там не був, але мене теж зварило. Переколбасило. Розлучився з нареченою, її зовсім не цікавила війна, але не це стало причиною. Просто сиділи ввечері у кафе на терасі. Підійшов п'яний солдат, став питати, чому я не на війні. Почав відповідати, а вона раптом заволала, як різана, покликала офіціанта, зажадала охорону, аби відігнали бійця, для неї — людину нижчого сорту. Досі соромно. Ходжу, дивлюся в обличчя, може, зустріну його, вибачусь. А на війну? Не моє. Воювати таки повинні професіонали. Або якщо "вставай, хто може, ворог біля воріт". Встановив собі податок на війну — перераховую волонтерам половину заробленого. Якось півночі сперечався з товаришем, таки потрібно воювати чи це справа військових, а не добровольців. Бо за Іловайськ так ніхто і не покараний, так і не знайдені сотні загиблих, тих, хто теж виходив, і так і залишився на соняшникових полях, в лісах і підвалах спорожнілих селищ... А вранці пішов у військкомат. Там сказали, поки такі, як ти, хто все життя уникав призову, не потрібні, але будемо мати тебе на увазі. Ну, досі мають. Ось щось є у тих, хто пішов на фронт, чого у мене немає… І я ще шукаю це саме... А, може, все простіше: я — боягуз? Непереможний диванний воїн, що впевнено знищує ворогів одним натисканням кнопки, аби не дратували в стрічках?..Боягуз…
Тетяна
— Я уехала в Россию ближайшим рейсовым автобусом. Схватила малого и уехала. Мне был противен бывший, сдружившийся с этим отвратительным русским, я ненавидела Димку, который мог бы еще тогда, в десятом, дать мне понять, что тоже любит меня, а не говорить об этом в подвале двадцать лет спустя. И себя я тоже ненавидела, потому что вообще не понимала, за что все это моему городу и моей жизни — за то, что хотели власти построже и зарплат повыше?! Живем сейчас в Курской области, в общежитии. Крыша протекает, грибок на стенах. Сына одного никуда не отпускаю — пьяных много, переселенцев никто не любит. С соседкой-армянкой подружилась, их тоже война из дому выгнала, четверть века уже прошло, а все равно тут они чужие и им все чужое. И с нами так же. В школе программа совсем другая, он по физике-математике уже прошел то, что тут учат. Сидит сутками в интернете, общается с Украиной — его друзья все кто в Киев, кто в Днепропетровск уехали. В России никого, кроме нас. А в Украину куда — жена сепаратиста, кому докажешь, что бывшая, официально-то числится... И работы тут нет — вот, стою на рынке, беларусский трикотаж продаю. Трусы-носки-бюст га-а-а-ль теры…
Червонець
— За то, что Велеса пленного привел, меня в санаторий в Ростов отправили. Это Димку под таким позывным все знали, он, оказалось, разведчиком был у карателей. Там хорошо кормили, хорошо поили. Только я, считай, целый, а остальные кто без руки, кто без ноги. Прикинул, возвращаться смысла нет — денег не заработаю, а голову потеряю, как тот витязь на распутье. Поехал в Курскую область, зажопье, с Танькой мириться, сына повидать. Они там в одной комнатке, грязь — прежняя Танька бы такого не потерпела, эта как и не видит ничего. Поговорила со мной так, ни о чем. Сказала, чтобы пришел трезвым, договорился о сыне, о разводе — ну, я выпил немного перед встречей, чего бы не выпить? Я тогда вышел, там станция, поезд как раз из Донецка прибыл, считай двое суток едет, там земляки, ну, поговорили по душам… Когда протрезвел, оказалось, уже в гостях у таманских казаков. И они все собираются добровольцами на Донбасс, освобождать его от фашистов. Все знают как каратели насилуют женщин, распинают детей, как вырубают березы, русское дерево, под корень… И я не спорю. Я совсем не спорю. Я пью. А когда выпью, то всё думаю, где же на земле то место, в котором смогу выжить, и понимаю, что сам его и разрушил…