Велес
— Я вышел из плена спустя сто дней, при большом обмене «всех на всех». До этого работал на стройке, латали разрушенные здания. Рабы-рабами. Раз в день кормили перловой кашей. Чтобы пахали, давали чтото такое, не знаю, становишься как автомат, и мыслей нет, на ночь — похоже, снотворное, чтобы не сбежали и не бузили. Стал реально зомби. Как-то нашел меня сосед, у которого сына в ополчении убили, начал меня молотить, пока не оттащили. Попал в больничку с разбитой головой, с тех пор глаз один плохо видит и ухо не слышит. Домой звоню, но редко. В другой батальйон пошел, уговорил, чтобы взяли. Нет у меня другого пути. Кем бы ни стал сейчас, все равно на войну тянет, там мой дом, у врага. Там мои братья погибшие и не похороненные. Знакомили меня с женщинами на предмет женитьбы — нет, не могу, что-то держит. Может, просто еще свою половинку не встретил. А просто так — не хочу, обман это будет. Я и так себя в жизни много обманывал. Хотел быть врачом, стал милиционером. Любил Татьяну, женился на Валентине. Решил только родину не обманывать, так без дома остался. Но, как ни крути, живой, значит, еще пригожусь. Сына хочу. Самолет когда-то говорил, что надо у добровольцев, которые на фронт идут, сперму собирать, замораживать. Пусть потом жены, девушки любимые, берут и рожают. Или любые женщины, которым детей захочется красивых и смелых. Это же после войны ой как мужиков будет не хватать…
Лавр
— Я один з усіх нас таки вийшов до наших. Точніше, мене підібрала машина, помітив водій з дороги, коли з річки виплив і так і лежав на березі. Просто лежав і дивився, як хмаринки пливуть. Одна була така, як літак. Я і подумав, що то мені від Самольота. Той водій тільки побачив шеврон, нічого не питав. А далі на блокпостах всім пояснював, що я доброволець, з Іловайського котла виходжу. Сам я тоді говорити не міг, як заціпило. Довіз водій аж до військової частини в Дніпропетровську, де я мав автомата здати. Я ж його без ременя ніс. То мені пальці розтискали, бо наче приросли до того заліза. А тоді Настя приїхала. Така рідна, щаслива. Я її за руку тримав. Обійняв. А далі як хмарою — вона така чиста, а я війни повний, смерті, жаху. І щось не так пішло… Чи, може, все так?.. Для мене весь цей рік, як кіно в кінотеатрі. Ілюзія. Ми всі гуртом трималися. Вимагали, аби наших з полону вимінювали. Аби загиблих шукали, щоб поховати. Одне повторювали: ми всі разом, як хтось гукне про допомогу, ми всі прийдемо. І приходили. А потім потроху — хто роботу знайшов, хто одружився, в кого маля народилося… Хто геть спився... Головне, аби ті, хто загинув, щоб воно не марно було. Щоб нову країну збудувати. У нас же така земля — все на ній є, все у ній є… А про це все тихіше говорять, і влада нова зовсім мовчить, тільки роздає ото медальки та гроші для рідних героїв, виплата за ту зраду під Іловайськом, коли їй добровольці кісткою в горлі стали... А в мене з Настею… Ні, не буду нічого казати. Доля — вона розсудить. Ну, і не разом, і не окремо. Питав якось, як знову тією чорною хмарою, навіщо вона мене рятувала? Краще б лишився там зі своїми, де Бані, Ред, Ахім… Чи замість Поета у жовтих соняхах під синім небом, хоча б я і там цей прапор повернув. Аби синє — під жовтим… Знаєте, у мене багато чого в житті виходить так, як я хочу, але зовсім не тим шляхом, як у всіх. Що б хто не казав, що надто різні, ми з Настею з одного світу, просто я ще трохи подорожуватиму по своїй річці… Все буде добре, все точно буде добре, війна скінчиться, і діти у нас з Настею будуть, трійко, два хлопчики та дівчинка, вони чорняві, в маму, а мала світленька, ні, навпаки, та все рівно, абсолютно, і хата буде в лісі біля річки, сам збудую, з дерева, з живим вогнем у кам`яному каміні … Дивитимусь на нього… На вогонь можна все життя дивитися, на вогонь та на воду… І думати, в чому сенс буття, що ото його Стрілка не знала...
Поет
— Є така чи легенда, чи бувальщина, що перед другою світовою на стіні будинку чи то в Італії, чи в Німеччині з`явився напис, звісно, невідомого автора — "Якби я був справжнім поетом, я зумів би запобігти війні". Якби я був справжнім поетом, не тільки за позивним, знав те чарівне слово, що зупиняє смерті, повірте, вже б його вимовив. Ще за життя. Хоча воно в мене офіційно продовжується — те, що лишилося від мого тіла, вороги скинули у яму там же, під Червоносільським, в братську могилу, де поруч ще десятки побратимів. Може, з часом пошуковці знайдуть її, відтак біологічна експертиза встановить, де саме моє останнє місце на Землі. Тільки батьки відмовляються здавати свою кров на аналіз ДНК — не вірять, що я міг загинути, не хочуть про це знати, ось є в них довідка, що пропав безвісти, і тішаться… Говорять між собою, може, я в Чечні у полоні, раб у багатій сім`ї, мене напевне поважають і годують, як же інакше, тільки телефона не дають… А, може, обдурив ворогів, узяв у когось з них, убитих, документи, виїхав до Росії, заховався десь подалі й як тільки війна скінчиться, одразу дам про себе знати… У мене що мама, що тато вигадують будь-які історії — я ж весь в них, що писати почав. То нехай так і буде, казка для моїх стареньких, аби чекали. Якби я був справжній поет… Ні, в мене замало хисту, я ніколи не зміг би вигадати навіть те, що побачив на власні очі. Це оточення з усіх боків, мало не зсередини, зрадою і ненавистю, цей котел, солдатський казанок, ні, велетенський казан, в який було вкинуто, викинуто купу абсолютно різних людей, абсолютно різних людей... Жоден з нас не очікував нічого такого, така була собі людська сировина. І вона варилася в цьому котлі, довго, криваво, пекельно, зрештою перетворюючись на ту смолу гарячу, якою, я це точно знаю, і заллється врешті ненажерлива пелька війни… А ще в мене за цей рік збірка вийшла. Друзі видали мою захалявну книжечку. А як видали, в одну з газет лист прийшов з тюрми, а в ньому — папірець з віршем. Російський офіцер надіслав, зберіг, вбивця мій. Написав: «Это последнее стихотворение поэта, которое случайно попало ко мне». Ні, випадково ти у мене влучив, а вірш цей не останній, просто я його колись на папірці записав. А останній насправді ось який.