- Вже з вас молодець! А ще до панни прибрався,- сказала Христина.- Вам би в ваших літах скоком-боком та вибриком! Отак-о!
І Христина підібрала трошки руками сукню і вдарила тропака, а потім зробила кілька скоків козачка легенько, плавко й граціозно,- зовсім так, як танцюють молодиці та дівчата. Ломицький осміхнувся і якось повеселішав. Христина вміла розвеселити й розважити і дуже невеселих і понурих людей.
- Але знаєте, що я вам скажу? - сказала Христина.- Наберетесь чимало клопоту, поки добудете свою царівну з зачарованого замку…
- Чому так? - підняв голос Ломицький.
- Та так…- сказала Христина.- Маруся і справді пречудова, вродлива дівчина, гарна на вроду, моторна на вдачу, але її мама… будете мати з нею багато клопоту.
- Та чого ж так? - спитав трохи з переляком Ломицький.
- Це така баба, в котрій сидить дві бабі; сидять і одна одну за коси смикають та скубуть,- сказала Христина.
- Не розумію вашої загадки: переложіть її на звичайну людську мову,- сказав Ломицький.
- Про цю бабу можна сказати так: коли вона каже- надворі година, то розумій, що йде дощ,- сказала Христина.
- Себто вона неправдива людина?
- Зовсім-таки брехлива. Бачте, до дочки часом збираються її молоді товаришки, дуже ліберальничають, говорять про жіноче питання. Стара наслухалась, і їй здалось, що вона й сама молоденька, лібералка, бо вона й справді має себе за молоденьку. Знаєте пісню:
Захотіла стара баба молодою бути:
Натикала за намітку зеленої рути.
- Знаю, знаю,- сказав Ломицький.
- Оце ж вона й є! - крикнула Христина.- Вона на словах і лібералка, і нігілістка, і сеє, і теє, й онеє; і в неділю до служби панчоху плете, а крадькома молебні та сорокоусти наймає. Каже, що читала і Дарвіна і Спенсера.
- Чи справді ж читала? - спитав Ломицький.
- Читала вона так само, як я,- тільки чула, як дочка часом читала. Ще скажу вам, що вона вашого брата, паничів, ненавидить, бо, бачте, палко встоює за жіноче питання…
- Невже! - аж крикнув Ломицький.
- А що, злякались? Але ж з вас і панич! Гей ви! йдіть на приступ скоком-боком, коли це з вашим хистом,- сказала Христина і знов штовхнула хлопця під бік.- Тільки пам'ятайте про двох бабів в одній бабі; приступайте до тієї, котру подужаєте.
- Оце ви мене аж налякали,- сказав Ломицький.- А може, ви говорили так собі, щоб пожартувати, бо ви таки любите жарти.
- Себто я брешу? Вибачайте, бо я інститутка, а інститутки - святительки, а не брехухи,- сказала Христина.- Йдіть вже, йдіть! Боже вам допоможи впіймати за роги та залигати того модного, хоч і старого, Дарвіна чи Дарвінку,- сказала Христина.
Ломицький вийшов од Христини Милашкевичевої і задумався. «Хоч Христина й каже, що інститутки - святительки, але, здається, ця святителька таки любить брехнути на свою обихідку. Наговорила, наказала три мішки гречаної вовни,- мабуть, щоб мене налякати в жарти. Вона каже, що я таки добрий страхополох…»
Ломицький йшов, похиливши голову. Але він згадав, що зараз побачиться з Марусею, і його серце заграло. Надворі повівало ранньою весною. Було тихо й тепло, хоч іще були перші дні квітня. Небо синіло делікатним ясним кольором, що переходив нанизу понад горами в прозорий, опаловий цвіт. З-за домів, з-за стін скрізь виглядали гілки абрикосів, обсипаних цвітом, неначе білим пухом. Весняне повітря вливало свіжість в груди, веселило душу.
Ломицький повеселішав; його серце, добре зроду, пом'якшало, подобрішало. В чистому небі вилася ціла хмара сизих та білих голубів. Ломицький задивився на їх, і йому здавалось, що й голуби неначе раділи і на радощах грали в небі веселим пурханням.
Він прийшов до воріт Каралаєвої. Назустріч з хвіртки вибігла собачка. Ломицький покликав її ласкаво і погладив по голові. Він увійшов у невеличку світличку. Світличка була світла, хоча небагато обставлена. Коло стіни стояло гарненьке блискуче піаніно. Над ним висіла старинна чудової роботи картина, привезена з-за границі ще батьком старої Каралаєвої. На картині був намальований горяний краєвид в Альпах: з гір ніби збігав потік, вишитий білим бісером; під скелею був намальований млин з здоровими колесами. По обидва боки тієї картини висіли портрети Моцарта й Бетховена. В гостинній було чисто, як у віночку. Маруся сиділа на канапі і шила сорочку. Жмути білого полотна жужмом вкривали її коліна і спадали хвилями додолу. Світ од вікна наскрізь пронизував полотно, і білі одлиски сипались на чорняву голову, на рум’яні Марусині щоки. З-за білих хвиль ще ясніше блищали Марусині великі карі очі; чорні брови здавались чорнішими, рум'яні губи - червонішими. Маруся встала з канапи і привіталась до Ломицького. Він узяв стілець і сів коло стола проти неї.
- От і спасибі вам, Дем'яне Антоновичу, що ви не поцурались нашої хати. Посидимо, побалакаємо. А я оце за роботою,- сказала Маруся,- звичайне жіноче діло.
- Як я бачу, ви не любите дурно сидіти згорнувши руки,- сказав Ломицький.
- Нам не можна сидіти згорнувши руки - треба робити. Та я й не люблю дурно сидіти; без роботи мене нудьга бере,- обізвалась Маруся, затягуючи нитку в ушко голки.
Ломицький озирнувся кругом. На його повіяло спокоєм хатнього тихого життя. Стінний годинник цокав десь в кімнаті за дверима одномірне. На столі перед Марусею були розкидані ножниці, катушки ниток, червоні пасма заполочі, валялись обрізки полотна. Через вікна було видно старі абрикоси, старі волоські горіхи в невеличкому саду.
«От тут би осістись мені на ввесь вік! - подумав Ломицький.- Марусина мати має хоч старий і невеличкий, але свій власний дімок, має садочок. Знаю, що вона позичила десять тисяч одному молдавському панові за чималі проценти. Маруся гарна, здорова, робоча, хазяйновита. Замкнувся б от тутечки в хатньому житті… забув би усякі громадянські питання, ні в які соціальні справи не втручався… щоб мене ніхто не зачіпав. Знав би свою службу, хоч і неприємну, і годив би начальству… І жив би собі з Марусею тихо, спокійно, ні в що небезпечне не вмикуючись…»
- Чого це ви задумались? - спитала в Ломицького Маруся.
- Це на мене повіяло спокоєм в вашому домі. Як у вас світло та чисто,- сказав Ломицький,- яка гарна старинна картина! заграничної давньої роботи? - спитав Ломицький, дивлячись на швейцарський горяний вигляд чудової роботи, в здорових рамах.
- Це ще мій дід привіз з-за границі. От покрутіть отой цвяшок збоку рамок: механізм заводиться, як в годиннику,- сказала Маруся.
Ломицький встав і завів механізм. Вода з бісеру заворушилась і ніби потекла з гори в долину і впала під млинові колеса. Двоє коліс, викладені з ниток чорного бісеру, почали крутитись. Тихо, без шуму падала вода з гір. В хаті стало тихо, тільки годинник за дверима цокав одномірно. Ломицький почував, що ця тиша, ця мертвота дуже сприяє його втомленим, пришибленим, змалку пригнобленим нервам, прибитим ще замолоду втомою од великих лекцій, од мертвоти класичних мов, од суворої дисципліни. Пришиблені слабкі нерви потребували мертвого спокою. «Ця картина - ідеальна емблема мого життя: вода падає без шуму, колеса крутяться без стукоту, млин меле без гуркоту… І діло буцім йде, і тихо, мертво… спокійно. А я люблю такий спокій; мої нерви не видержують турботи… Люблю, щоб ходили в хаті сливе навшпиньки, гомоніли сливе нищечком. Люблю такий квієтизм життя… хоч такий квієтизм недалечке од соціальної смерті, а може, й од моральної,- підказав розум Ломицькому,- але… але… тепер так ліпше»,- подумав Ломицький.