Ломицький почав прощатись. Маруся знов випроводила його аж у двір, аж до хвіртки, і просила заходити до неї і вибачити, що мати не вийшла, бо в матері судомить руку, ще й голова болить й досі.
«Якась чудна голова в твоєї матері: коли я прийду, в неї все голова болить або щось десь судомить»,- думав Ломицький, прощаючись з Марусею.
Маруся вернулась в гостинну смутна й задумана.
«Мати зумисне втекла з гостинної, вглядівши в вікно, що йде Ломицький. Вона має щось на умі. Це неспроста. Що це за знак? Чи вона вередує, чи сердиться? Я й досі ніяк не одгадаю, що за людина моя мати. Вона часом дуже ліберальничає в розмові зо мною, з моїми товаришками: здається, й розум доброхіть всисає нові гуманні принципи. Але часом… часом закрутить такого старосвітського веремія, що я нічого не втямлю…» - думала Маруся.
Вона пішла в столову. Мати пила чай, трохи насупивши тонкі густі чорні брови, мовчала і навіть не глянула на дочку.
Маруся довгенько помовчала і таки не втерпіла, щоб не поговорити з матір'ю.
- Мамо, чого це ви втекли от Ломицького? - спитала вона.- Може, не подобається, що я приймаю своїх гостей, та ще й паничів?
- От і вигадала! - обізвалась Марта Кирилівна.- Ніби я коли забороняла тобі приймати твоїх гостей? Ти вже доросла людина, ти на службі,- маєш право ходити сама, куди хочеш, знатись, з ким хочеш. Я не деспотка і не якась там придуркувата старомодна пані дідичка, що держить дочок у взаперті, трохи не в коморі або в хижці, і не дає їм волі. Ти сама добре знаєш, що я людина ліберальна. Ти верзеш якусь нісенітницю.
- Але… але все-таки я примічаю, що візити цього молодого хлопця вам чогось не зовсім… не зовсім… до вподоби… неначебто…
- От і не зовсім! Неправда твоя! Я не вийшла до його, бо трохи неначе нездужаю. Полінувалась балакати з ним, як недужа людина, та й годі! - сказала мати і все-таки не підвела очей і не глянула на дочку.- Коли сказати щиру правду, то я не зовсім люблю товариство молодих паничів. Дорослі, поважні панни - то зовсім інша річ: то люди досвідні, з розумом, з сутою вдачею; з ними є про що поговорити. Чоловік в сорок або в сорок п'ять літ - ото вінець сотворіння. А тих молодих легкодухів я… не люблю: в їх в голові тільки бали, панни, танці та усяка нісенітниця,- сказала Марта Кирилівна.
- Та цей Ломицький, мамо, зовсім не з таківських,- він не дуже любить бали і, здається, й танцює тільки кадриль, та й годі! - сказала Маруся.
- Ногами, може, й танцює тільки кадриль, а думкою, певно, чеше канкан. Усі молоді такі, всі вони вітрогони, легкодумні; в їх вся натура ще клекотить, як окріп в казані. Ти, лишень, їм не дуже йми віри: я їх добре знаю,- сказала мати і якось хитро зирнула на дочку.- От хоч би й цей твій гість: двічі приходить в мій дім з візитом ввечері, убраний в якийсь куций піджак, а не в фрак,- трохи не в халаті та в шкарбанах…
- Але ж ви, мамо, не старомодна людина, певно, на це не дуже вважаєте!
- Воно бач так! Я на це не вважаю, мені про це байдуже, але він повинен вважати, він повинен! Все ж таки він знає, що я не міщанка якась там, а херсонська дідичка, справдішня пані, з панського дому, мала землі, мала панщанних. Він все-таки повинен знати шану й честь. А мені? мені все байдуже!
Дочка тільки плечима здвигнула.
«Чи не має мама для мене на приміті когось вже іншого, надісь вже підтоптаного: багатиря або високого урядника»,- подумала Маруся й замовкла, бо примітила роздражнений тон в розмові матері.
- От компанію твоїх молодих товаришок я люблю. Ці мені приємні! Зійдуться до тебе, любенько й по щирості балакають, читають сучасні книжки, говорять про сучасні ідеї. Це мені до мислі, бо я сама людина з свіжою тямою в голові, з молодими свіжими думками. А ті молоді паничі… Ет! Бодай не казати.
Марта Кирилівна тільки рукою махнула і встала.
- До вечора ще далеко, ти б лучче прочитала мені трохи Спенсера. Чогось я ніби ліпше розумію, як ти мені читаєш,- сказала мати і вийшла в гостинну.
Маруся вийшла й собі слідком за матір'ю, сіла на канапі і почала читати, а часом і витовкмачувати деякі незрозумілі для матері місця. Але мати зовсім не слухала: вона дивилась на стелю і позіхала, злегка придержуючи губи, щоб дочка не примітила Спенсер був для старої новою модою.
Ломицький вбрався і був напоготові йти на чай до Марусі.
«Мабуть, не бреше Христина,- щось є! Може, й справді Марусина мати - чудна чи трохи прицуцувата. Двічі був я в Марусі, двічі бачив слід її матері в гостинній, а стара неначе все втікає од мене. А забіжу я до Христини та поговорю!»
Ломицький увійшов в гостинну Бородавкіна. В гостинній нікого не було. З одчинених дверей з кімнати обізвалась Христина.
- То ви, Дем'яне Антоновичу? - гукнула Христина в своєї кімнати.
- Я! - обізвався Ломицький.
- Правда, маєте до мене діло? А я й знаю яке! Йдіть сюди в мою кімнату, бо будемо говорити секрети - потай од усіх,- гукнула Христина.
Ломицький увійшов в Христинину кімнату. В Христининій кімнаті неначе жив якийсь нетяга-бурлака в спідниці. Усе було розкидане, усе лежало не на своєму місці. На столі валялись книжки, голки, заполоч; на ліжку валялась сукня, оксамитове пальто, усе в пуху та в пір'ї; вишивані прегарні рушники висіли на ліжку, валялись на подушках; кругом Христини на килимі валялись обрізки полотна, якісь шматочки, клаптики матерії, висмикані нитки з канви. Христина ніби сиділа в якомусь кублі, наче нечепурна квочка в гнізді в обичайці.
- Сідайте на розказуйте! Як же вас привітала стара Каралаєва? - спитала Христина.
- Хто його знає й як?
- Чи не розібрали й досі, чи що? Це можна було зразу бачити. Ой ви! Кваша ви, джумига, а не панич! Додала б ще щось, та… піч у хаті слухає…
- Та я її й досі не бачив,- обізвався Ломицький.
- Не виходить? - крикнула Христина.
- Не вийшла, і я її й досі не бачив в її господі.- сказав Ломицький.
- Погано. Молоду ви дійсно впіймали, а стару трудно впіймати. Впіймайте й цю репу - і будете козак! докажіть слави! - сказала Христина.