— Звідкіля у вас цей текст?
— З учорашнього «Ґрунту».
Доки він продовжує цитування, ти вислизаєш на вулицю й починаєш шукати газетний кіоск. Нарешті бачиш його в заводській прохідній, як це чудово, завод майструє сільгосптехніку, а також забезпечує робітників друкованим словом. Тицяєш у віконечко мідяки. — Учорашній «Ґрунт», будь ласка.
Жінка скривилася огидою:
— У нас вчорашнім не торгують, — і виставила назад гроші.
А хто ж тоді торгує?
Я витряс із кишені папірця, якого приготував до виступу:
«летять бризками на екран, сідають комахами, вони ж хитрі, раніше вони на папір не могли сідати, бо перо одненьке, це тобі не всі десять пальців, які молотять клаву швидше, ніж ти встигаєш думати».
Ну, ось він, текст, слава Богу... Але звідкіля він взявся тут, у залі?
Знайти путнього кіоска не просто, для цього треба сунути на вокзал, а це далеко, а, головне, там виникне потужне бажання сісти в потяг і чкурнути з міста.
Бо ще ж Моцарт утинав, коли хтось із композиторів довго творив яку складну музику, то цей вставав на концерті і заявляв, що ця річ належить йому, і на доказ тут же віртуозно її виконував нота в ноту. Довго так тривало, доки Сальєрі, зрештою, не поклав цьому край.
Нарешті поперед базару виринає крамничка, штовхаючись до неї, виникає водночас радісна і страхаюча здогадка про те, а звідкіля в цьому місті взялося твоє ненаписане оповідання?
«отже, вже не тільки з пальців та голосу, а вже й з думок вибирається».
Ти починаєш канючити учорашню газету, однак од хвилювання забуваєш її назву. На тебе дивляться з усмішкою, аж ніяк не провінційною.
— Гаразд, — одхекуєшся ти, — гляньте в комп по бібліографії, чи є в продажу щось із письменника Бебка?
— Я й так скажу, без компу, — ще лагідніше усміхнулася кіоскерка, — ось вранці надійшла його книжка.
Оттакої! Устигли вже видати? Хапаю, розгортаю:
«летять бризками на екран, сідають комахами, вони ж хитрі, раніше вони на папір не могли сідати, бо перо одненьке, це тобі не всі десять пальців, які молотять клаву швидше, ніж ти встигаєш думати».
Коли заскочив до зали, Левко завершував фразу: «і встигали одімпровізувати той хаос на трьох горловинах, радіючи, що вони — живцем, а не на тисячолітніх фресках».
Хотіли вже пролунати оплески, та я вискочив на сцену:
— Ось, — кричу, — це все звідси, з моєї нової книжки!
Моєї, ви розумієте?
Левко незворушно глянув у свого папірця.
— А оце і є той самий письменник Борис Бебко, якого ми зібралися вшанувати разом із його новою книжкою.
________________
Ховаючись за темряву
Голова крутилася, доки я не збагнув, чому — усе начиння в цій кімнаті, різне, а чимось тотожне, ритми візерунків погойдували очі, для яких не траплялося жодного простого погляду. Як же не хочеться прощатися з Ніною! В оселі все помальоване, вишите, розписане, і все береться до рук, розглядається.
— А це звідки? — беру я велетенську писанку. — З Африки?
— Ой, Богдане, який ви наївний, та страуси — давно вже вкраїнська домашня птиця, її в нас селяни в курниках розводять, тобто в страусарнях; от я й взяла одне й розписала.
Потрапив я в гості не через свято, а що вбрався до нього капітально — полотняні штани, сорочка, добряче вишита, на голові плетений з квітів ґердан, а, головне, це ноги, вони автентично босі.
— А оце все звідки? — озираю прикрашене житло, там, де рушники.
— Як це звідки? — дивується Ніна-господиня. — Я сама й зробила.
— Коли? — озираюся рукотворним музеєм. — Коли ж ви відпочиваєте?
— А вкраїнська жінка так і відпочиває, візьме до рук вишивання, заспіває пісеньку, голочкою раз-раз — і пішло відпочивання. Бо як відпочивати склавши руки, душа стомиться, — хитренько повчає вона.
Цієї миті фари авто пробігають крізь вікна і я розумію, що надворі ніч, а йти не хочеться. Але ж треба сім’ї відпочити і від відпочивання, яким було цілорічне свято.
— Ну, мені пора, — встаю я.
— А на ноги нічого нема? — питається господиня, наче зараз помітивши, що я босоніж.
Чоловік її виймає зі скрині личаки, верзуни, постоли, навіть солом’яні плетеники і сміється, бо ясно, що на мій 48-й вони не налізуть; із передпокою Ніна принесла більші калоші, але й вони викликали в господарів сміх.
— Ось вам народна обувачка двадцятого століття, — серйозно коментує вона експонат, однак і він непідходящий.
Легко вдень ходити по Києву гуртом в етнографічних калошах, а вночі геть не так, добре, що перехожих нема, нікому дивуватися з одяганки. «Ну й нехай дивуються, — переконую я себе, ідучи. — Оно із крішнаїтів ніхто не дивується, нехай усі звикають і до нашого».