Пишався я собою й своїми рішучими думками, ви кидаючи геть таку обувачку, хоча навколо величатися було ні до кого, лише поодинокі віддалені авта довгасто креслили ніч.
Радісно ходити босоніж по асфальту, він рівненький, гладенький, а от вночі раптом став холодний і теручкий. «Нічого, дійду, — грівся я подумки, — якщо швидко рухатись, п’яти не заклякнуть».
Скісним зором я помітив, як у зблиску далекої фари висвітлився з ночі білий плащ, жінка майже бігла. «Теж холодно в ноги?», — вирішив я посміхнутись.
Страх і образа заважали їй робити це швидше, але ось вона вже вхопилася за клямку дверей і зникла в парадному. «Ну, й слава Богу», — не встиг видихнути я, як побачив, що з-за граніту бульварного рогу виткнулися двоє переслідувачів, які вхопили з ночі лише ляскання дверей.
— Да, — сказав один.
— Да, суці повезло, — зітхнув інший.
Я вирішив іти далі, коли побачив світлий плащ крізь вікно другого поверху парадного, світло показало привабливу, хоч і не геть молоду жінку, такі бувають, наприклад, вчительки, не дуже модні, але старанно випрасувані; вона, важко втомлена, сходила нагору, видно, дуже нахвилювалася, коли раптом втратила опору і впала, дійшовши третього поверху.
— Наша! — вигукнув один.
— Наша, сучара, — зрадів інший нічний.
Вони побігли до парадного, а з-за другого, протилежного, рогу вискочило іще двійко таких же загадкових нічних і помчали туди навперейми, подивувавши розхристаною нетутешньою пластикою, тобто незвичною навіть би й для кіна — виявляється, тут був іще один гурт охочих.
Гірко мені стало за місто, де, бач, багато всякого ховається за нічними кутками, а ще гірше — побувши в мальованім раю, важко переходити в інше буття, але мої босі ноги міркували швидше, вони несли мене туди ж, і, вскочивши слідом, я мало не спіткнувся об важку банку з фарбами, в парадному, ясно, йшов ремонт.
Зачувши мене, компанія стала на східцях.
— Ану, стоп! — кричу я, розуміючи, що треба кричати «стій» по-українському.
Ми втупились очима. Я забув, яка на мені одежа, а це їх зупинило.
Що робити далі, я не знав, і вони також, ми просто стояли й одхекувались, доки вони не здогадалися багатозначно перезирнутися і усвідомити, що їх багато, а я один.
— Гля, бля — маньяк! — повчально зірвалось в одного, він весело тицяв пальцем на мій одяг.
І вони рвучко посунули на мене.
«Це я? — обурився я. — Це — про мене?!»
Ухопивши за край банку з фарбою, почав гатити їх у голови, вони сунули, затуляючись долонями од їдких бризок, тягнучись до мене, банка гнулась, але трималась, а вони ще лізли, хоча дуже швидко втрачали тяму, кришка одскочила вся і фарба ляпала на них, рвучко міняючи колорит моднячої вдяганки, кидаючись своєрідними вохристими візерунками.
«Маньяк, — дивувався я, — я вам, бля, покажу, хто тут маньяк!»
________________
(Тексти Богдана Жолдака «Навколо лампочки» та «Ховаючись за темряву» надруковано 2010-го року в альманаху «Сновиди. Сни українських письменників» у «Дорослій серії» видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-М А-ГА», Київ.)