За професійною звичкою, Фікс швидким оком оглядав кожного перехожого.
Було пів на одинадцяту.
— Та цей пакетбот не прийде! — вигукнув він, почувши биття портового годинника.
— Він уже близько, — відповів консул.
— Скільки він простоїть у Суеці? — поцікавився Фікс.
— Чотири години. Час, потрібний для завантаження вугілля. Від Суеца до Адена, що на іншому березі Червоного моря, тисяча триста десять миль, тому він має запастися пальним.
— А з Суеца судно прямує на Бомбей? — запитав Фікс.
— Так, прямим рейсом.
— У такому разі, якщо злодій обрав цей шлях і це судно, то, безсумнівно, він збирається висадитись у Суеці, щоб дістатися голландських або французьких володінь в Азії. Він має чудово розуміти, що Індія — британська колонія і там він не буде в безпеці.
— Так, звичайно, якщо тільки він не майстер своєї справи, — зауважив консул. — Ви й самі знаєте, англійському злочинцеві значно легше сховатися в Лондоні, ніж за кордоном.
По тих словах, що змусили детектива серйозно замислитися, консул повернувся до себе; британське консульство було зовсім близенько від набережної. Залишившись сам, поліцейський інспектор запанікував; він мав дивне передчуття, що злодій повинен бути саме на облавку «Монголії». І справді, коли цей шахрай збирається дістатися Нового Світу, то шлях через Індію, який охороняють менше, ніж шлях через Атлантичний океан, має привернути його увагу.
Але Фікс недовго розмірковував. Гучні гудки сповістили про прибуття пакетбота. Ватага носіїв і фелахів, загрожуючи недоторканності боків і одягу публіки, ринула до пристані. Кілька човнів відпливли від причалу й попрямували назустріч «Монголії».
Незабаром між берегів каналу постав велетенський корпус «Монголії»; і коли годинник пробив одинадцяту, пароплав, з шипінням і свистом випускаючи пару, став на рейд.
На облавку пароплава було чимало пасажирів. Дехто з них залишився на палубі, аби помилуватися мальовничою панорамою міста; проте більшість спустилася в шлюпки, що зусібіч оточили «Монголію».
Фікс ретельно вивчав кожного мандрівника, що сходив на берег.
Цієї миті один із пасажирів, рішуче розштовхуючи фелахів, які чіплялися до нього, пропонуючи послуги, наблизився до детектива й чемно попрохав показати, де знаходиться британське консульство. При цьому він показав паспорт, у якому, поза сумнівом, хотів поставити британську візу.
Фікс узяв паспорт і швидко окинув поглядом записані в ньому прикмети власника. Він ледь стримався, аби не виказати радості. Аркуш затремтів у його руці. Прикмети, зазначені в документі, збігалися з тими, які він одержав від начальника лондонської поліції.
— Це ваш паспорт? — запитав він пасажира.
— Ні, — відповів той, — це паспорт мого хазяїна.
— А де ваш хазяїн?
— Залишився на пароплаві.
— Але він сам має прийти в консульство, — заявив агент, — щоб можна було засвідчити його особу.
— Як, хіба це конче потрібно?
— Так.
— А де знаходиться консульство?
— Он там, на розі площі, — відповів детектив, указуючи на будинок за двісті кроків.
— Тоді мені доведеться піти по свого хазяїна, хоча він і не любить, щоб його турбували.
Пасажир розкланявся з Фіксом і повернувся на пароплав.
Розділ сьомий,
Інспектор поліції поквапився з набережної до консульства. Там він зажадав, аби його негайно провели до консула.
— Пане консул, — одразу почав він, — я маю підозри, що наш злодій — на облавку «Монголії».
І Фікс переповів свою розмову зі слугою про паспорт.
— Дуже добре, містере Фікс, — відказав консул, — мені кортить побачити фізіономію цього шахрая. Та, можливо, він і не прийде до мене, якщо це справді той, за кого ви його вважаєте. Злодії не люблять залишати сліди, до того ж формальність із паспортами тепер не обов’язкова.
— Пане консул, — зауважив агент, — коли це розумна людина, що цілком імовірно, то він прийде!
— Візувати свій паспорт?
— Так. Для того й потрібні паспорти, аби псувати життя порядним людям і сприяти шахраям. Я впевнений, що з його паспортом усе гаразд, але, сподіваюся, ви відмовите йому у візі…
— Але чому? Якщо з паспортом усе як слід, — відповів консул, — я не маю права відмовити у візі.
— Проте, пане консул, поки я одержу ордер на арешт із Лондона, було б дуже доречно затримати цю людину тут.
— То це, містере Фікс, уже ваш клопіт, — відповів консул, — однак я не можу…