— Ви нічого не забули? — запитав він.
— Нічого, пане.
— Мій плащ і ковдра?
— Ось вони.
— Чудово, беріть саквояж.
Містер Фоґґ передав саквояж Паспарту.
— Бережіть його, — додав він. — Тут двадцять тисяч фунтів.
Саквояж ледве не вислизнув із рук Паспарту, ніби ці двадцять тисяч фунтів були в золотих монетах і бозна-скільки важили.
Пан і слуга вийшли з будинку; вхідні двері замкнули подвійним обертом ключа.
Стоянка екіпажів знаходилася в кінці Севіль-роу. Філеас Фоґґ і його слуга сіли в кеб, що швидко повіз їх до вокзалу Черінґ-Кросс, звідки починається гілка Південно-Східної залізниці.
О восьмій годині двадцять хвилин кеб зупинився перед ґратами вокзалу. Паспарту зіскочив на землю. Його пан пішов за ним і розплатився з погоничами.
У цю хвилину якась жебрачка, боса, у порваній шалі на плечах, у м’ятому капелюшку зі зламаним пером, тримаючи за руку дитину, підійшла до містера Фоґґа й попросила милостиню.
Джентльмен дістав із кишені двадцять гіней, що тільки-но виграв у віст, і простягнув їх жінці зі словами:
— Візьміть, моя люба, я радий, що зустрів вас.
І він попрямував далі.
Паспарту відчув, як на його очі набігла сльоза. Вчинок нового пана зворушив його серце.
Містер Фоґґ у супроводі слуги ввійшов до великої зали вокзалу. Тут він наказав Паспарту взяти два квитки першого класу до Парижа. Потім, обернувшись, помітив п’ятьох своїх колег із Реформ-клубу.
— Панове, я їду, — сказав він, — і різні візи, поставлені в моєму паспорті, якого я беру з цією метою, допоможуть вам по моєму поверненні перевірити маршрут.
— О містере Фоґґ, — поштиво відповів Ґотьє Ральф, — це зайве. Ми цілком довіряємо вашому слову джентльмена!
— Так буде ліпше, — зауважив містер Фоґґ.
— Ви не забули, що повинні повернутися… — почав Ендрю Стюарт.
— За вісімдесят днів, — урвав його містер Фоґґ, — у суботу, двадцять першого грудня тисяча вісімсот сімдесят другого року, о восьмій годині сорок п’ять хвилин вечора. До побачення, панове!
О восьмій сорок Філеас Фоґґ і його слуга зайняли місця в купе. О восьмій сорок п’ять пролунав свисток, і потяг рушив.
Ніч була темна. Мрячив дрібний дощ. Філеас Фоґґ мовчав, відкинувшись на спинку дивана. Усе ще приголомшений Паспарту машинально пригортав до себе саквояж із грішми.
Але не встиг поїзд пройти Сайденхем, як Паспарту розпачливо залементував.
— Що з вами? — поцікавився містер Фоґґ.
— Річ у тім… що… поспішаючи… від хвилювання… я забув…
— Що саме?
— Загасити газ у своїй кімнаті.
— Що ж, шановний, — незворушно відповів містер Фоґґ, — він горітиме за ваш рахунок!
Розділ п’ятий,
Залишаючи Лондон, Філеас Фоґґ, без сумніву, не підозрював, що його від’їзд породить такий великий ажіотаж. Звістка про парі спершу розлетілася в Реформ-клубі, спричинивши сильне хвилювання серед членів цього поважного товариства. Потім з милості репортерів це хвилювання перекинулося на газети, а через газети воно передалося населенню Лондона й усього Сполученого Королівства.
«Питання про навколосвітню подорож» коментували, обговорювали, розбирали з такою гарячковістю й пристрастю, наче йшлося про нову Алабамську справу[5]. Одні прийняли бік Філеаса Фоґґа, інші — і вони незабаром становили значну більшість — виступили проти нього. Здійснити навколосвітню подорож за допомогою сучасних засобів пересування не в теорії, не на папері, а на ділі, і за такий короткий термін! Це не просто немислимо, — це божевілля!
«Таймс», «Стандард», «Івнінґ стар», «Морнінґ кронікл» і двадцять інших великих видань висловилися проти містера Фоґґа. Лише газета «Дейлі телеграф» певною мірою підтримувала його. Майже всі називали Філеаса Фоґґа маніяком, божевільним, а його колег з Реформ-клубу гудили за те, що ті уклали парі з людиною, у якої явно не все гаразд із головою.
З цього приводу пресу завалила лавина палких, зате доволі логічних статей. Усім відомо, що англійцеві хліба не давай, а напиши щось цікаве на географічну тему. Тому не було жодного читача, незважаючи на його соціальний стан, який не пожирав би очима газетні шпальти, присвячені подорожі Філеаса Фоґґа.
У перші дні кілька сміливців — переважно жінки — були за нього, особливо після того, як «Іллюстрейтед Лондон ньюс» надрукувала його портрет, відтворений із фотографії, що зберігалася в архівах Реформ-клубу. Деякі джентльмени навіть сміливо розмірковували вголос: «Чом би й ні? Траплялися й дивовижніші речі». Здебільшого то були читачі «Дейлі телеграф». Але незабаром стало помітно, що й ця газета починає втрачати свої позиції.