— Справді, — погодився консул, — усе свідчить проти цієї людини. Що ж ви збираєтеся робити?
— Відправити депешу до Лондона, щоб негайно надіслали в Бомбей ордер на його арешт, а самому сісти на «Монголію» і пливти за злодієм до Індії; і там, на британській території, чемно підійти з ордером у руках і взяти його за плече.
Безпристрасно проказавши це, агент попрощався з консулом і пішов на телеграф. Звідти він надіслав начальникові поліції вже відому нам депешу.
За чверть години Фікс із легкою валізою в руках, зате із солідним запасом грошей ступив на палубу «Монголії», і незабаром швидкий пакетбот уже мчав хвилями Червоного моря.
Розділ дев’ятий,
Відстань між Суецом і Аденом охоплює рівно тисячу триста десять миль; за умовами договору з компанією пароплави повинні проходити цей шлях за сто тридцять вісім годин. «Монголія», котли якої працювали на повну потужність, мала прибути в Аден раніше встановленого терміну.
Більшість пасажирів, що сіли в Бриндизі, пливли в Індію. Хтось прямував до Бомбея, хтось — до Калькутти, але також через Бомбей, бо відтоді як залізниця перетнула півострів Індостан, більше не було потреби огинати Цейлон.
Серед пасажирів «Монголії» було багато цивільних чиновників і офіцерів усіх рангів. Одні з них служили у британській армії, інші командували тубільними військами сипаїв; ті й інші одержувати величезну платню навіть тоді, коли права й обов’язки Ост-Індійської компанії перейшли до держави. Молодшим лейтенантам платили 7 тисяч франків, бригадирам — 60 тисяч, генералам — 100 тисяч.
Загалом, на «Монголії» було непогано; до товариства чиновників приєдналося кілька власників мільйонних статків — молодих англійців, які задумали вдалині від батьківщини заснувати нові торговельні підприємства. Скарбничий, довірена особа компанії, що за посадою майже прирівнювався до капітана, все влаштував на славу. За сніданком, за ленчем, за обідом і вечерею столи вгиналися від м’ясних страв і закусок, які готували на судновій кухні. Пасажирки — їх було небагато — двічі на день міняли туалети, слухали музику і, коли море сприяло, навіть танцювали.
Та Червоне море, як усі довгі й вузькі затоки, було примхливим і часто неспокійним. Коли вітер дув із боку Азії чи від берегів Африки, «Монголію», що нагадувала довге веретено з ґвинтом, несамовито гойдало. Тоді жінки ховалися в каютах, музика стихала, спів і танці припинялися. Тим часом, попри хитавицю і шквали, пакетбот, не сповільнюючи ходу, мчав до Баб-ель-Мандебської протоки.
Що робив у цей час Філеас Фоґґ? Можливо, схвильований, він стежив за зміною вітрів, що заважали рухові судна, чи за бурхливими хвилями, що загрожували розламати пароплав, чи, зрештою, уявляв собі всілякі аварії, що змусили б «Монголію» зайти в якийсь порт і цим дуже зашкодити його подорожі?
Зовсім ні! У всякому разі, якщо в цього джентльмена й виникали думки про подібні несподіванки, він ніяк цього не виявляв. Він незмінно залишався безпристрасною людиною, таким самим незворушним членом Реформ-клубу, якого не могли захопити зненацька ніякі події чи нещасні випадки. Він виглядав збудженим не більше за судновий хронометр. Рідко бував на палубі, мало цікавився Червоним морем, прославленим подіями перших століть історії людства. Він не виходив помилуватися прибережними містами, мальовничі силуети яких часом окреслювалися на обрії. Він навіть не думав про небезпеки цієї Арабської затоки, про яку прадавні історики — Страбон, Арриан, Артемідор, Едрисі — згадують із жахом і в яку мореплавці навіть не наважувалися заходити, не убезпечивши себе жертвоприношеннями.
Що ж робив цей оригінал під час свого перебування на «Монголії»? По-перше, він чотири рази на день їв, причому ні бічна, ні кільова хитавиця не могла завадити роботі його організму — цієї чудово налагодженої машини. По-друге, грав у віст.
Так! Він знайшов азартних, як і сам, партнерів. То були: збирач податків, що повертався до себе в Ґоа, священик, преподобний Децимус Сміт, який прямував до Бомбея, і бригадний генерал британської армії, що поспішав до свого корпусу в Бенаресі. Троє цих пасажирів мали таку саму пристрасть до вісту, як і містер Фоґґ, і так само мовчазні й зосереджені, вони годинами сиділи за картами.
Щодо Паспарту, то він уявлення не мав, що таке морська хвороба. Він займав окрему каюту в носовій частині судна і достоту, як його хазяїн, нівроку наминав. Не скажеш, що йому не подобалося подорожувати в таких умовах. Він відчув смак цього життя: «Чудова їжа, зручне помешкання, нові країни!» До того ж він був цілком упевнений, що вся ця витівка завершиться в Бомбеї.