Володимир Савченко
НАЗУСТРІЧ ЗОРЯМ
НАЗУСТРІЧ ЗОРЯМ
1. Старт
Світлова смужка повільно повзла по шкалі приймача. Ефір, як завжди в неділю, був заповнений ущерть. При найменшому зміщенні смужки з динаміка вихоплювалися звуки нових станцій: слова, музика, потім знову слова, але вже іншою мовою. В останні вісті впліталися фокстроти, серйозна бесіда оглядача переривалась оперетковою арією. Нарешті, смужка доповзла до позначки 27,5 метра і зупинилася. З приймача полилися урочисті звуки органа — католицька радіостанція передавала церковну службу.
Чоловік, що сидів біля приймача, почав постукувати по столику невеликим камертоном. Коли звуки органа і камертон звучали в унісон, чоловік ставив на папері позначки. Довгі звуки він відмічав рисочками, короткі — крапками. На аркуші паперу з’явився телеграфний текст. Музика закінчилася. Чоловік вимкнув приймач і прочитав: «За всяку ціну зірвіть політ Ільїна».
Чоловік старанно склав аркуш і після короткого вагання рішуче зняв телефонну трубку.
— Технологічний відділ? Здрастуйте, Іване Миколайовичу. Це я говорю. Тільки-но перевірив робочі креслення і бачу: вкралася помилка. Не вказані гнізда для втулок біля основи кадмієвих стержнів. Так, треба виточити. Яке призначення? Цілком конструктивне. Але ми не маємо права на ходу змінювати проект. Будь ласка. Запишіть розміри…
Зранку 24 липня 1977 року з Москви до Тушинського аеродрому рушили юрми людей. І хоч старт був призначений на дев’яту годину вечора, вже близько шостої глядачі заповнили весь простір навколо великого поля, обнесеного металевою огорожею.
У центрі поля височіла біла трубчаста башта, всередині якої, спираючись на хвіст, стояла ступінчата ракета. Вона була схожа на велетенський наконечник стріли, в якому остання ступінь займала тільки невелику частину вістря. Всі інші частини ракети були призначені для старту. І довгасте тіло «стріли», і довгі, скошені назад під гострим кутом крила, і розміщені на них могутні стартові двигуни — все це мало відпасти і спуститися на парашутах, як тільки буде набрана потрібна швидкість.
Розвішані скрізь на стовпах алюмінієві репродуктори-«дзвіночки» повторювали глядачам пояснення радіодиктора:
— Сьогодні стартує перший в історії людства міжпланетний корабель, який поведе у простір не радіопромінь, а людина. Корабель облетить навколо Марса, сфотографує цю планету з близької відстані і, не сідаючи, повернеться назад на Землю рівно через рік, 24 липня 1978 року. Вести ракету уряд доручив керівникові групи конструкторів Андрію Петровичу Ільїну.
Ракета одірветься від землі за допомогою рідинно-реактивних двигунів. За межами атмосфери почне працювати атомно-реактивний двигун міжпланетного корабля. В ньому за рахунок енергії розщеплення урану нагріватиметься аміак. Розжарені гази, температура яких досягатиме кількох тисяч градусів, витікаючи через дюзи, штовхатимуть ракету в протилежному напрямі. Треба сказати, що запаси рідкого аміаку складають 89 процентів злітної ваги корабля, а корпус, баки, двигун, кабіна, інструменти і життєві запаси — тільки 11 процентів.
Глядачі слухали уважно. Крізь натовп, як вода через фільтр, просочувалися хлопчаки і збиралися біля огорожі. Огорожу, а також дорогу, що вела до стартової башти, щільно оточила міліція. Цей захід виявився дуже слушним.
День старту був взагалі важким для міліції. Начальник Тушинського відділення, охриплий і розіпрілий, скаржився по телефону:
— Я, розумієш, цих науково-фантастичних авторів притягав би згідно з Карним кодексом. Псують молодь, розумієш. Що не повість чи роман, то й «заєць». На Марс, розумієш, під воду, чи там, як то кажуть, у надра землі, — скрізь у цих авторів «заєць». Та ще до того ж і піонер. Для цікавості, хай їй грець! І що ми тепер маємо за відомістю на сьогоднішній день? З електропоїздів, з літаків, автомашин та іншого транспорту, що прибув у Москву, зсаджено «зайців» вісімнадцять тисяч шістсот п’ятдесят; при намаганні проникнути за огорожу до ракети затримано сімсот вісімдесят п’ять. Одного, розумієш, навіть із дюзи витягли. Років дванадцять, у коротеньких штанцях, у портфелі компас, термос і дві булочки. В космос, розумієш, зібрався. «Ти, — кажу, — дурненький, куди заліз? Адже згорів би». Мовчить, плаче. Просто біда!..
Тимчасом у невеличкому будиночку на краю аеродрому закінчували готування до подорожі. В одній з кімнат лежав, напівзаплющивши очі, сам Андрій Петрович Ільїн — невисокий, худорлявий, чорнявий чоловік.
У кімнату зазирнув голова стартової комісії. Ільїн рвучко підвівся.
— Що, пора?
— Ні ще, Андрію Петровичу, лежіть, голубе.
— Та не можу я лежати. Загнали мене сюди лікарі, поклали в ліжко і наказали не хвилюватися. А я так ще гірше хвилююся. Що там робиться? Атомне пальне завантажили?
— Незабаром почнемо завантажувати. Вирішили востаннє оглянути ракету. Все-таки, знаєте… Зараз там усередині всі ваші помічники: Сергійчук, Браге і Рюмін — для взаємного контролю. Ви не заперечуєте?
Голова пішов. Ільїн глянув на годинник. Ще півтори години, а він вже втомився чекати. Знову заплющив очі, намагаючись думати про щось зовсім стороннє… Цікаво, чи встигне прилетіти Юля з Владивостока? На всяк випадок вони вже попрощалися по телевізофону. Вона пожартувала: «Цього разу ти налітаєш більше, ніж я». Ільїн посміхнувся: «Льотчиця ти моя!» Він пишався і дружиною, вона була одною з небагатьох жінок-реактивниць, літала в далекі і важкі рейси. Він сам раніше був льотчиком, потім став конструктором. А дружина випробовувала його моделі, майже всі… крім цієї, міжпланетної.
І він знову полинув думкою до польоту, який незабаром мав відбутися. «Чи все зроблено як слід? Усе-таки своє око краще». Ільїн ще раз поглянув на годинник і рішуче встав. «Геть лікарів і всяку медицину! Йду!»
Три конструктори — помічники Ільїна — вже прямували йому назустріч.
— Усе гаразд, — доповів Сергійчук, маленький, чорнявий і дуже рухливий.
— Цілковитий порядок, — повільно і впевнено промовив довгов’язий естонець Браге.
А літній, з сивиною Рюмін, найповажніший з усіх, карбуючи кожен склад, сказав:
— Особисто я не виявив ніяких несправностей.
Ільїн посміхнувся. Рюмін обережний і педантичний, як завжди. «Все гаразд» — це занадто сміливо. «Не виявив несправностей» — вже напевно точніше.
Ільїн попросив прикурити. Рюмін хотів засвітити сірник, але це довго не вдавалося йому. Сірники ламалися, полум’я гасло. Ільїн із вдячністю подумав, що навіть цей суворий чоловік хвилюється за нього.
— Хвилюєтесь?
Але Рюмін не хотів признатися.
— Чому ж хвилюватися? Нібито все передбачено. З часом політ на Марс стане таким же звичайним, як поїздка в Крим на автомобілі. Правда, і з автомобілем бувають неприємності, трапляється.
О двадцятій годині п’ятдесят хвилин Ільїн сів біля пульта ракети. Захлопнулися герметичні люки. За ними лишилися зелений круг поля й по його краях море голів аж до обрію. Рівно о двадцять першій розкотисто прогриміли вибухи. Над площадкою здійнялася курява. Ракета, набираючи швидкість, ковзнула по башті вгору і блискавично злетіла в синє, швидко темніюче вечірнє небо. Чверть хвилини було видно червонуваті спалахи дюз. Потім усе зникло. Проводжаючі ще шукали очима в небі блискотливу цяточку, а ракета вже була далеко за обрієм.
Тимчасом біля передавача, затамувавши подих, сиділи члени комісії.
— Як почуваєте себе? Як двигун? — питав голова.
В навушниках звучав приглушений голос Ільїна:
— Все нормально. Стартова ракета вже відокремилася. Ввімкнув ланцюгову реакцію. Набираю прискорення. Почуваю себе добре. Звичайно, перевантаження дається взнаки.
— Де ви зараз? — спитав голова через кілька хвилин.