Екран погас — кінограма скінчилась. Ло Вей і Патрік Лоу мовчки сиділи в затемненій кабіні зорельота, боячись навіть словом сполохати відчуття Землі. Напружена робота, безперервний потік незвичайних вражень відвертали астронавтів од думок про Землю. Вони свідомо відвикали од неї. Але зараз вона покликала їх — і ці люди відчули тугу… Ні, жодним кондиціюванням повітря не замінити терпкий запах смолистої хвої і нагрітих сонцем трав; мільярди космічних кілометрів, пройдених з швидкістю, близькою до світлової, ніколи не замінять вулицю, по якій можна йти і просто так посміхатися зустрічним; ніколи розумно розрахована краса приладів і машин, що ними насичені зорельоти, не витіснять з серця людини багатої, буйної і ніжної, яскравої і витонченої, тихої і грізної краси земної природи…
— Як там мій синок? — тихо промовив Патрік. — Коли я повернуся, він уже буде зовсім дорослий.
— Кинь говорити про це, — сказав Ло, сердячись і на себе, і на товариша. — Як ти думаєш, вистачить для них?
— Так, мабуть, досить… — Патрік зітхнув і підвівся. — Цікаво, чому капітан не дозволив показати зоряні координати Сонячної? Все гаразд, Ло, можеш передавати.
Те, що під час перегляду тривало півгодини, в прискореній телепередачі забрало трохи більше двох хвилин. Багатобічні дипольні антени «Фотона-2» поширювали електромагнітні промені на всі сторони планети. Ло Вей з численних спостережень знав, наскільки швидше лічать час істоти Дивної планети: їх візеоінформацію можна було піймати тільки на екрани з післясвітінням, що затягували спалахи зображень на частки секунди. Він кілька разів повторив передачу кінограми, потім перемкнув усі телевізофони на прийом і почав чекати.
В радіокабіні було тихо й похмуро. Вісім телеекранів мигтіли від перешкод. На стіні світилися два циферблати: земний годинник, що відлічував земний час з врахуванням релятивістських поправок, і годинник зорельота. Зараз вони показували однаковий час. Минуло десять хвилин, а на екранах не з’явилося жодного зображення. Підлога кабіни раптом м’яко здригнулася, наче вислизала з-під ніг. Ло Вей глянув на годинника: так і є, це електромагнітна катапульта «Фотона-2» прийняла розвідувальну ракету з Новаком і Рідом.
…На крайньому лівому екрані спалахнуло і зникло невиразне зображення. Ло Вей насторожився, ввімкнув запис. Зображення майнуло знову, цього разу ясніше: двоє людей, що припали до скелі, повисла над ними «ракетка», потім символи. «Ага, це вони повідомляють про «ракетку», яка розбилась!» Екран потемнів. Трохи почекавши, Ло Вей вимкнув запис.
Дальші події відбулися рівно за ті частки секунди, які були потрібні пальцям Ло Вея, щоб перекинути важельок запису на «вимкнено» і відразу ж знову на «ввімкнено». Цілком зрозуміло, що на стрічці запису нічого не зафіксувалося. Одночасно засвітились два середніх екрани. Зображення чергувались: здавалося, наче двоє істот перемовляються між собою. На лівому спалахнув спрощений, без деталей, майже символічний силует зорельота. На правому у відповідь замелькали уривчасті кадри кінограми: застиглі хвилі моря, вулиця Астрограда, обличчя людей, гори, ракети, що вилітають з жерла електромагнітної гармати. Через післясвітіння екрана зображення нашарувалися одне на одне і зливалися в химерне сплетіння світних контурів; Ло Вей розрізнив їх тільки тому, що всі зображення були йому відомі. Другий екран відповів кількома незрозумілими символами. Перший показав зореліт цього разу докладно: з кормових дюз вилітали стовпи полум’я. На другому з’явилося чітке зображення вулиці Астрограда біля радіонавігаційної станції; спалахнувши, воно закружляло в шаленому вихорі. Зникло голубе небо, безформними уламками розлетілися щогли й куполи станції, будинки. В почорніле небо увірвалася зграя «ракеток».
Обидва, екрани погасли — «розмова» двох істот закінчилася раніше, ніж Ло ввімкнув запис. Він розмірковував над незрозумілими останніми спалахами зображень: «Що це було? Що означає цей вихор? Напад «ракеток» на Землю? Руйнування?»
Ло Вей прождав ще кілька годин, але нічого більше не побачив.
— …Так, ми несподівано зустрілися тут з кристалічний життям. Саме несподівано, бо були не підготовлені до цієї зустрічі. Надто довго на Землі панувала думка, що можливе тільки органічне життя, найвищим проявом якого є людина, а тому розумні істоти, з якими, можливо, доведеться зустрітися людям на інших світах, відрізнятимуться од них тільки, скажімо, формою вух або розмірами черепа. Найрадикальніші уми припускали можливість високоорганізованого життя на основі інших хімічних елементів: германію або кремнію замість вуглецю, фтору або хлору замість кисню. Усі попередні експедиції не могли ні підтвердити, ні спростувати цю думку, бо не виявили досить складного життя ні на планетах Сонячної системи, ні в інших світах… І коли ми вдруге вирушали сюди, на Дивну планету, щоб встановити зв’язок з якимись «невидимими», але, безперечно, розумними істотами, то уявляли їх схожими на нас.
Перед відльотом на Землю екіпаж «Фотона-2» зібрався в залі, щоб обговорити наслідки експедиції. Про зроблене доповідали коротко, не вдаючись у глибокий аналіз: попереду було чотири роки дороги, за необхідністю відведені для старанного опрацювання всіх даних, зібраних протягом двох місяців роботи на Дивній планеті: чотири роки для обчислень, суперечок і роздумів, внаслідок чого на Землю будуть принесені ясні і точні знання.
Сандро Рід, наймолодший з усіх, перелічив геологічні знахідки і поділився своїми спостереженнями, зібраними на планеті. Максим Лихо — немолодий рудоволосий велетень з простодушними синіми очима, товариш Новака по першій експедиції — сповістив про відкриття невідомих раніше часток у випромінюванні Найближчої. Ло Вей коротко розказав про записи візеовипромінювання «ракеток» і про спостереження, які вони провадили разом з Патріком Лоу, вивчаючи спосіб пересування цих кристалічних істот у порожнечі. Юлій Торрена — худорлявий смуглий брюнет з палаючими очима — захопився розповіддю про нові гравітаційні і магнітні ефекти, викликані швидким обертанням Дивної планети, але його ввічливо закруглили.
Новак доповідав останнім:
— Ми довго спостерігали і, нарешті, встановили, що ці «літальні апарати», ці «ракетки» і є живі істоти, які населяють Дивну планету… Дивна планета — дивне життя. Очевидно, воно ближче не до нас, а до всього того, що створено руками і розумом людини: до електричних двигунів, фотоелементів, ракет, електричних, математичних машин, зібраних на кристалічних приладах; тощо.
Замислившись, Новак помовчав, потім сказав:
— Я грубо пояснюю собі різницю між ними і нами так: ми розчини, вони — кристали. Ми «зібрані» природою з клітин, які є нічим іншим, як дуже складним розчином різноманітних речовин і сполук у воді. Наше життя базується на воді, наші тканини на дві третини складаються з неї. А вони, «ракетки», зібрані з різноманітних складних і простих кристалів — металевих, напівпровідникових і діелектричних. І в цьому вся суть. Як ви знаєте, в розчинах елементарним носієм енергії є іон. У кристалах носії енергії — електрони. І ця незборима різниця між нашим, органічним, і кристалічним життям визначається простим фізичним фактом: при однакових електричних зарядах іони мають в тисячу, в десятки і навіть сотні тисяч разів більшу масу, ніж електрони. У нас всі життєві процеси — і нервові, і м’язові — відбуваються завдяки переміщенню і зміні енергії іонів і нейтральних молекул, тобто завдяки обміну речовин. В кристалічних істотах нема обміну речовин і є тільки обмін електронної енергії. Ми засвоюємо енергію досить обхідним хімічним шляхом: розкладаючи і окисляючи їжу. «Ракетки» живляться безпосередньо світлом і теплом, як кристалічні термо— і фотоелементи. Завдяки цьому вони можуть зосереджувати в собі величезну кількість енергії і літати справді з космічною швидкістю.
Але основна різниця не в швидкості руху, а в швидкості внутрішніх процесів. В нашому тілі будь-який елементарний процес зв’язаний з переміщенням важких іонів і молекул, інакше кажучи — з перенесенням речовин. Тому жоден процес у нашому організмі не може відбуватися швидше за поширення звука у воді. Швидкість електронних процесів у «ракетках» обмежена тільки швидкістю світла. Вони й час лічать інакше; уявлення про світ у них інше.