Усе, чого людина досягла після тисячоліть праці й, шукань, природним способом втілилося в організм «ракеток». Електромагнітний рух, телебачення, космічні швидкості, радіолокація, уявлення про відносність простору й часу… Тільки-но Ло Вей повідомив, що вони з Патриком встановили неймовірний факт: «ракетки» під час руху враховують поправки теорії відносності. А це ж пояснюється просто. Кристалічні істоти рухаються із швидкістю близько двадцяти кілометрів за секунду, лік часу в них теж у десятки тисяч разів точніший, ніж у нас, людей. Тому під час свого звичайного руху вони відчувають те, що ми, люди, ледве можемо собі уявити: і зміну ритму часу, викривлення простору, збільшення маси. Очевидно, так само вони «відчувають» хвильові властивості часток мікросвіту, і багато що інше, від чого нас, людей, відокремлюють десятиліття наукових досліджень…
Новак замовк і сів. З місця схопився Торрена і запитав:
— Антоне, що ж це за життя без обміну речовин? Хіба можна вважати це життям?
— А чому ж ні? — знизав плечима Новак. — Кристалічні істоти рухаються, розвиваються, обмінюються інформацією.
— Але-як розвиваються! Як утворилося кристалічне життя? Як розмножуються ці «ракетки»?
Новак посміхнувся:
— Ти б ще спитав, чи є в них любов і сім’я. Не знаю. Нам дуже мало відомо про них.
— Кристалічні істоти… — замислено повторив Сандро і поглянув на присутніх. Очі й щоки його палали. — Важко уявити: за хвилину вони можуть придумати більше, ніж я за місяць! Цілий водоспад думок, і яких думок… Хотів би я побути «ракеткою» хоч кілька годин:
— Почекайте, Антоне, — сказав Патрік Лоу. — Якщо це життя і, як ви твердите, розумне життя, то воно має бути творчим. А де ж те, що вони створили? Адже планета має дикий вигляд.
— Я думав про це, — сказав капітан. — Усе пояснюються дуже просто: їм, кристалічним істотам, це зовсім не потрібно. Їм не потрібні будинки і шляхи, машини і прилади, тому що вони самі сильніші і швидші за будь-які машини, досконаліші і чутливіші за найскладніші прилади. Їм не доводилося і не доведеться переживати стадії машинної цивілізації. Замість того щоб створювати і вдосконалювати машини і прилади, вони розвиваються самі… Під час минулої експедиції ми бачили не «ракетки», а «літачки» — так вони змінилися за двадцять років.
— Але чи можна їх вважати розумними істотами, якщо немає ніяких слідів їх колективної праці? — заперечив Лоу. — Може, це ще кристалічні «звірі», га?
— Є! — Новак ляснув рукою по поручню крісла. — Є сліди! Правда, навряд чи це можна назвати творчістю… Я маю на увазі зникнення атмосфери навколо Дивної планети. Очевидно, атмосфера заважала їм літати, заважала збільшувати швидкість. «Ракетки» просто знищили її…
Лоу не здавався:
— Якщо «ракетки» розумні істоти, то чому вони не встановлюють зв’язку з нами, чому нічого не відповідають на кінограму?
— Бачите, Патрік… — Новак кілька секунд помовчав; обмірковуючи відповідь. — Думаю, що їм зрозуміти нас значно важче, ніж нам — їх. Швидкість руху і мислення «ракеток» така велика, що спостерігати нас їм важче, ніж нам побачити ріст дерева. Пам’ятаєте: щоб уважно розглянути нас, «ракетки» пікірували? Хто знає, можливо вони вважають живими істотами наш зореліт і розвідувальну ракету, а не нас самих.
Максим Лихо крізь прозору частину підлоги дивився на Дивну планету. Те місце її, над яким висів зореліт, поринуло в нічну темряву. Звивиста, розмита рельєфом межа світла і тіні захоплювала дедалі більшу частину планети, і вона вся поступово зникала в чорному просторі. Тільки останні іскорки, відбиті найвищими вершинами скель, ще деякий час світилися. Денна частина планети, граючи різними переливами світла, пливла назад.
Максим підвів голову:
— Слухай, Антоне. Якщо ти догадувався, що «ракетки» — живі істоти, то навіщо ти… не знаю, як і сказати, зруйнував, чи що, — словом, збив цю «ракетку»? Не треба було цього робити.
Новак здивовано підвів брови:
— Але… догадку треба було перевірити, інакше ми і полетіли б, так нічого і не зрозумівши. І потім ти пам’ятаєш першу експедицію? Вони з нами теж не церемонилися.
— Та тоді ж були зовсім інші «ракетки». За твоєю гіпотезою, вони відрізнялися од теперішніх, як ми відрізняємося од пітекантропів. Вони розвиваються з нечуваною швидкістю! Вбити істоту мислячу, можливо, розумнішу за нас… Ні, цього не можна було робити. Що вони подумають про нас, людей Землі? — Максим Лихо похитав головою і вперто повторив: — Цього не слід було робити.
Решта мовчали. Новак підвівся з крісла.
— Звичайно, важко відразу все збагнути. Ну що ж, попереду в нас чимало часу… Нарада закінчена. Зараз, — голос його набрав металічного відтінку, — всім готуватися до старту!
Новак помилявся: часу для роздумів виявилося небагато.
…Першим помітив корабель «ракеток» Сандро Рід. «Фотон-2», набираючи швидкість, уже десяту добу огинав Найближчу, і виходив на розрахункову інерційну траєкторію. Члені в екіпажу, прикутих до сидінь чотирикратним перевантаженням, гнітило вимушене безділля і нерухомість. Сандро облюбував хороше місце — обсерваторію — і спостерігав сузір’я. Саме він і помітив якесь тіло, яке частково заступило диск Найближчої, що весь час зменшувався. «Фотон-2» мчав уже з швидкістю сорок тисяч кілометрів за секунду, проте тіло не відставало, а. навпаки, наближалося. Сліпучі спалахи антигелію, що згоряв у дюзах, заважали як слід розглянути форму тіла.
Сандро викликав рубку керування.
— Антоне! Треба зупинити двигуни.
— В чому справа? — на екрані видно було, як Новак від подиву навіть підвівся з крісла.
— За нами летить якесь тіло…
Коли двигуни виключалися, автоматично починали працювати два відцентрових маховики — на носі і в кормі зорельота. Вони створювали протиобертання маси «Фотона-2» із швидкістю десять обертів за хвилину: цього було досить, щоб створити в жилій і робочій частинах зорельота нормальне доцентрове тяжіння.
Небо за кормою здавалося конусом з тоненьких світних окружностей, які швидко перетиналися зорями. Диск Найближчої описував яскраве вогняне колесо. Та й весь Всесвіт крутився з запаморочливою швидкістю, і в ньому важко було щось розібрати. Новаку довелося перемкнути маховики на зворотний хід, щоб зупинити обертання зорельота. Через півгодини небо набрало знову нормального вигляду.
Тіло, що наздоганяло зореліт, не можна було назвати «кораблем». Швидше це був щільний рій з кількох тисяч «ракеток». «Ракетки» рухалися не тільки вперед, але й усередині рою, і він то набував форми кулі, то витягувався в еліпсоїд. Зсередини рою лилося яскраве змінне світіння. Був ритмічний зв’язок між зміною яскравості світіння, коливаннями форми рою і його рухом. Здавалося, наче якесь центральне ядро спалахами-імпульсами штовхало рій уперед, витягуючи його в еліпсоїд. Потім «ракетки» знову утворювали кулю.
Всі зібралися в обсерваторії і мовчки стежили за наближенням рою «ракеток». З кожним імпульсом він ставав більшим.
— Цікаво, як вони рухаються? — промовив Максим Лихо.
— Капітане, вони наздоганяють нас! — занепокоєно сказав завжди спокійний і стриманий Ло Вей. — Лишилося десять-дванадцять тисяч кілометрів… чи не пора включити двигуни?
— Почекаємо ще, — не відводячи очей од окуляра, відповів Новак.
…Коли між «Фотоном-2» і роєм лишилося не більше тисячі кілометрів, світіння в рої раптом зникло, і він став невидимий у чорній порожнечі Космосу. Сандро ввімкнув радіотелескоп. На екрані з’явилася блискуча куля з «ракеток», що нерухомо повисла в просторі.
— Здається, вони не збираються на нас нападати, — полегшено зітхнув Торрена.
— Цілком зрозуміло. Вони могли б це зробити ще на Дивній планеті… «Ракетки», мабуть, вирішили летіти за нами в Сонячну систему, от що! — Новак запитливо глянув на присутніх. — Яка ваша думка про це?
— Чудово! — Сандро не міг стримати свого захоплення. — Познайомити людей з цими кристалічними істотами, зав’язати з ними дружні відносини, встановити творче співробітництво. Які велетенські зрушення відбулися б у свідомості людей, в їх історії!