— Пролетів першу тисячу кілометрів. Швидкість — сім кілометрів за секунду. Механізми працюють чудово.
Поступово спадало напруження, яснішали обличчя, на них з’явилися посмішки.
— Отже, товариші, — зсунувши навушник з одного вуха, почав голова, — нас, здається, можна привітати з…
І раптом у навушниках щось тріснуло, стукнуло, загуділо. Голос Ільїна затремтів і завмер.
— В чому справа? — крикнув у мікрофон голова. — Ільїн, Ільїн, ви чуєте? Що сталося?
Минула томлива хвилина. Нарешті серед гулу інших звуків, що забивали голос Ільїна, почулися слова:
— Не можу визначити. Різко збільшилося перевантаження. Прискорення понаднормове. Двигун не виключається. Чекаю, доки закінчиться пальне.
Прийом став гіршати, довелося ввімкнути додаткові каскади. Люди, що завмерли біля передавача, мовчали, відчуваючи своє безсилля. Тільки голова безперервно питав:
— Ільїн, Ільїн, ви чуєте нас? Що з вами? Ільїн, Ільїн!..
Після страшенно довгої паузи долинув далекий, ледве чутний голос;
— Не розумію… Швидкість зростає. Зараз тридцять три кілометри за секунду. Напрям — на сузір’я Діви.
Довго ще параболічні антени Землі посилали в простір радіосигнали: «Ільїн, що з вами? Чи ви чуєте нас, Ільїн? Де ви, Ільїн?»
Ракета не відповідала.
2. Уривки із записів Iльїна
25. 7. 77. 0 год. 10 хв. Вирішив вести щоденник спостережень. Що б не трапилося, я мушу працювати, поки живий.
Я вилетів з Землі 24 липня 1977 року о двадцять першій годині. Через дев’ять хвилин після старту ракета повинна була набрати потрібну швидкість і вийти на розрахункову трасу. Проте вже на шостій хвилині прискорення різко збільшилося. Мене втиснуло в сидіння так, що я мало не задихнувся, майже знепритомнів. І зараз ще болять груди і спина. На ліктях і потилиці 1 садна. Потім трохи полегшало, встановилося прискорення 40 метрів за секунду. Перевантаження зросло вчетверо, ненормальне. Відрегулювати двигун не вдалося, управління відказало. Довелося сидіти склавши руки і чекати, доки закінчиться пальне, а закінчитися воно мало на дев’ятій хвилині. Але сталося щось загадкове, незрозуміле. Двигун працює без зупинки вже три години, а прилади показують, що запаси аміаку майже не зменшилися. Дедалі з більшою швидкістю мене несе в простір у напрямі до сузір’я Діви. Я збився з еліпса на гіперболу. Якщо дивитися з півночі, траса на Марс лишилася ліворуч. Звернути на неї не вдається: не слухається руль, рульові двигуни теж відказали. Щосекунди чекаю атомного вибуху… Тоді кінець. Швидкість 440 кілометрів за секунду. Щось неймовірне. Записав цифру і сам не вірю. Відстань од Землі — понад два мільйони кілометрів, Вина зир аз менша, ніж відстань од нашої планети до Місяця.
25. 7. 77. 3 год. 00 хв. Весь час думаю; що ж сталося з двигуном? Витрата аміаку за шість годин дуже мізерна. Зовсім змінився режим роботи. Полум’я, що вилітає з дюз, набагато яскравіше за Сонце.
В мене на ракеті є атомний нагрівник — реактор. Його завдання — нагрівати аміак. Але після незрозумілої аварії температура різко зросла. І, можливо, інертне робоче тіло — аміак — перетворилося на ядерне пальне. Може, в реакторі виникли такі місцеві температури, які викликали синтез ядер гелію і водню, більше того: перетворення ядер азоту в ядра кремнію (такі реакції вже здійснені в лабораторіях). Якщо це справді так, запас пального в ракеті збільшиться в мільйони разів. І двигун зупиниться ще нескоро — в усякому разі він працюватиме доти, доки в кілька разів не зменшиться запас заряду урану в двигуні і ланцюгова реакція не припиниться сама по собі.
Чому ж відразу не стався атомний вибух? Очевидно, ввімкнулися чудові теплові реле, винайдені Сергійчуком. Вони, наскільки це було можливо, керували ланцюговою реакцією і зменшили подачу аміаку. Електричні автомати завжди вправніші і рішучіші за людину — вони ніколи не вагаються… А жаротривкий руль, очевидно, розплавився.
26. 7. 77. Учора о 23 год. 45 хв. перетнув орбіту Марса. Марс лишився по курсу ліворуч. Він відсвічував яскраво-червоним кольором точнісінько так, наче на нього дивишся з Землі.
Мене все ще мчить до Діви і віднесло вже на двісті мільйонів кілометрів. Двигун і досі працює, прискорення, як і було, — 40 кілометрів за секунду. Якби не особливе тренування, навряд чи я витримав би таке довготривале перевантаження.
Голова важка, ноги мов у слона, до рук наче хто гирі поприв’язував. Навіть писати важко, підштовхую кисть плечем, ніби дрова пиляю. Але все одно пишу. А що ж мені ще робити?
Становище безнадійне. В своїй герметичній кабіні я наче в клітці: в безпеці і — безпорадний. Не можу справитися з двигуном. У мене на півтора року харчів, води і повітря. Це мій максимум. Півтора року я житиму і вестиму щоденник.
Для кого я пишу? Підводник на затонулому човні, моряк, що кинув пляшку в море, людина, яка закопала свій рукопис у землю, можуть надіятися, що їх записки колись знайдуть і прочитають. А на що я можу надіятися?
26. 7. 77. Увечері. Сьогодні на відстані двісті мільйонів кілометрів востаннє чув Землю. Сам я вже давно не відповідаю, мій передавач занадто слабкий. Усе-таки було легше, поки я чув: «Ільїн, Ільїн, де ви?» Тепер я зовсім один у міжзоряній порожнечі.
30. 7. 77. Швидкість — 20000 кілометрів за секунду. Відстань од Землі п’ять мільярдів кілометрів. Я вже на межі сонячної системи. Як порожньо в ній! Пролетів її всю наскрізь і не зустрів жодної планети. Одні з них були за сонцем, інші, найближчі, лишилися осторонь на відстані сто-двісті мільйонів кілометрів. Вони блищали яскравіше, ніж коли на них дивишся з Землі — і тільки.
Отже, швидкість уже 20000 кілометрів за секунду. Неймовірна, колосальна величина, порівняти її можна хіба що тільки з швидкістю альфа-часток при розпаді радію. Але ж там-елементарні частки, які не можна побачити навіть під найбільшим мікроскопом, а тут — складна і велика машина з численними приладами і живою людиною. Що ж воно буде далі?
Така величезна, незвичайна швидкість викликала своєрідний прояв ефекту Допплера. Звичайно астрономи користуються цим явищем, щоб визначити швидкість руху зірок. Світлові хвилі поводяться, як звукові. Сигнал електрички, що мчить назустріч, звучить на вищому тоні, ніж коли електричка вже промчала і віддаляється. Коли зоря наближається до нас, наше око й оптичні прилади сприймають її світлові хвилі значно укороченими, вони неначе зміщаються до короткохвильової фіолетової частини спектра. Але варто зорі віддалитись од нас, як промені, навпаки, стають довгохвильовими, тобто «червонішими».
Я теж користувався ефектом Допплера, щоб визначити швидкість ракети відносно зорі Альфа Діви, до якої мене несло, за зміщенням у спектрі мого приладу яскраво-жовтої лінії газоподібного натрію. Якщо спочатку зміщення цієї лінії в бік короткохвильової частини спектра були ледве помітні, то два тижні тому цю лінію вже видно було в смузі зелених променів, потім вона стала голубою. А зараз я вже можу назвати її синьою лінією натрію.
Але головне, що з цієї ж причини змінюється і колір зірок. Тьмянуваті жовті зірочки попереду мене поступово набувають кольору біло-голубого розжарення, що сліпить і коле очі, як вогонь електрозварки. Більше того — попереду загоряються нові зорі Спочатку тьмяно-червоні, вони поступово жовтіють і стають яскравішими; Очевидно, це вмираючі сонця, які настільки охололи, що вже не світяться і тільки випромінюють невидиме теплове проміння і радіохвилі. Моя ж швидкість така велика, що навіть це теплове проміння стає видимим.
Я фотографую ці нові зорі і старанно позначаю їх на зоряних картах. Мабуть, нема такого астронома, який би не віддав півжиття за кожну відкриту вмираючу зорю! А я їх бачу десятками. Невже все це так і загине разом зі мною?..
А зорі позаду (крім тих, які закриває вогонь з дюз) поступово тьмяніють, стають похмуро-червоними. Їх усе менше й менше…
24. 9. 77. Лечу вже два місяці. Найдивовижніше те, що я ще живий. Швидкість за ефектом Допплера 215 000 кілометрів за секунду. За розрахунками, я в три тисячі вісімсот разів далі від Сонця, ніж Земля.
Два місяці я живу життям, незрозумілим для всіх тих, хто народився на Землі. Придавлений величезною вагою, повзаю по тісній кабіні 3Х3Х3 метра. Такий мій світ. За його межами — зорі. Зірок стало набагато більше, вони яскравіші, відтінки їх змінилися, але сузір’я такі самі, як з Землі. Летить по небу, витягнувши шию і розпластавши крила, Лебідь. Оріон перетягнутий таким же прямим поясом з трьох зірок. Зачерпує темряву ківш Великої Ведмедиці. Кассіопея, як і завжди, схожа на літеру М.