Але яке ж сьогодні число? Адже якщо в ракеті час минає повільніше: ніж на Землі, то, може, з земної точки зору, я лечу вже багато місяців і кожен «мій день» відносить мене в таку далину, звідки при звичайному русі не повернутися за роки? Треба поспішати з двигуном. Поспішати! А температура, а радіоактивність?
26. 10. 77. У міжзоряному просторі кожна дрібниця — проблема. Остудити — що може бути простіше на Землі? Опустив у воду або продув повітря. Але в мене нема ні зайвої води, ні повітря. Витрачати аміак я не можу, він мені потрібен для повернення. А двигун остигає через випромінювання… І я чекаю — витрачаю дні і лечу невідомо куди.
30. 10. 77. Нарешті, я наважився — проник у двигун. Капітальний ремонт під час польоту не був передбачений. Довелося все вигадувати на ходу. Свій постійний герметичний скафандр з термоізоляцією я обшив зовні металевими листами, щоб захистити себе від радіоактивного випромінювання. Із кабіни виліз через шлюз. Прив’язав себе дротом, бо в невагомому світі можна ненароком відштовхнутися од ракети, а потім борсатимешся і так і не дотягнешся до дверей, розташованих поряд. Сяк-так, чіпляючись за обшивку, доповз до дюз, через них просунувся в реактивну камеру. Як і думав, підвели стержні. А втім, «підвели» — не те слово. Вони були зіпсовані нарочито, зламані біля основи. Від чого вони зламалися, відразу сказати було важко — злами оплавилися. Але в одному вцілілому стержні я знайшов скляну ампулу. Вона була вставлена в спеціально висвердлене гніздо. В ампулі містилася міцна кислота-азотна чи сірчана. Очевидно, під час першого ж поштовху ламкі ампули були роздавлені, кислота роз’їла стержні, решту зробила температура. Якби стержні були знищені, негайно стався б атомний вибух. Але, надломившись, вони лишилися тут же в камері. Хід реакції змінився, і я втратив можливість керувати нею.
Отже, диверсія. Не можу зрозуміти, не хочу вірити. Але твердо пам’ятаю — не було в проекті цих гнізд. Звідки вони взялися, хто їх висвердлив? А втім, ніколи про це думати. Зараз — за ремонт.
30. 10. 77. Через годину.
Ремонт! Та він же не потрібен, навіть шкідливий.
Міркуватиму послідовно.
Я лечу від Землі із швидкістю, близькою до швидкості світла. Насамперед мені треба погасити цю швидкість. Залетів я неймовірно далеко. Поки гаситиму швидкість, залечу ще далі. Якщо ракета летітиме із звичайною швидкістю, щоб повернутися на Землю, потрібно буде багато років. У мене невистачить для цього ні часу, ні повітря, ні харчів. Отже, треба загальмувати, повернути, знову розігнатися до швидкості світла, пройти з такою швидкістю основну частину шляху, а потім, наближаючись до Сонячної системи, загальмувати ще раз. Значить, двигун повинен тричі проробити ту роботу, яку він уже виконав з власної ініціативи.
Якщо ж я відремонтую атомний реактор, то разом з цим оживлю і слабенький двигун, який годиться хіба що для безпосадочного польоту на Марс, двигун, який здатний розвинути швидкість близько тринадцяти кілометрів за секунду, — для мене надзвичайно мізерну. Я навіть повернути не зможу, витрачу все пальне і загублю надію навіки.
Який же вихід? Тільки один — лишити все, як є, нехай знову вступає в дію цей могутній процес, який заніс мене сюди. Клин клином вибивають, але не голкою. Риск великий, проте вибирати нема з чого. Або повільна смерть від задухи і голоду через рік, або смертельний риск і надія.
Наважився.
2. 11. 77. Готування закінчено. Згаяв два дні, щоб привести в порядок рульові двигуни, заправити їх атомним пальним, перемістити аміак у баки, що живлять двигун. Перемога або смерть! Включаю.
2. 11. 77. Через десять хвилин.
Знову нестерпна вага… знову я притиснутий до крісла. Але я живий. Лечу від Землі, проте вже гальмую. Двигун слухняний.
4. 11. 77. Як же далеко я залетів, коли сузір’я так спотворилися! Багато яскравих зірок перекочували з своїх сузір’їв у сусідні. Я думаю, що до Землі не менше як п’ять світлових років, з погляду земного спостерігача, звичайно.
Так от вона, таємниця міжзоряних перельотів. Якщо при звичайній швидкості ракети невистачить життя багатьох людей, щоб досягти найближчих зірок, то при такій швидкості, яку має моя ракета, час усередині міжзоряного корабля майже зупиниться, і пасажири його досягнуть будь-яких глибин Всесвіту. Правда, поки вони летітимуть, на Землі зміняться покоління і тільки пам’ять лишиться про смільчаків, які вирушили в подорож до далеких зірок, щоб ознайомитися з їх планетними системами, з життям на цих невідомих світах. Але коли-небудь вони все-таки повернуться і збагатять науку новими неоціненними даними. Для людини нема меж у Всесвіті, нема недосяжних світів і галактик!
7. 12. 77. Швидкість уже значно менша за швидкість світла. Давно вже зникли ефекти великих швидкостей, і небо знову має нормальний вигляд — воно однакове попереду і позаду. Весь час фотографую зорі. Адже я залетів так далеко, що дивлюся на них немов з іншої позиції, і знімки мої дуже важливі, щоб визначити відстань до зірок і їх розташування в найближчих районах нашої Галактики.
4. 6. 78. Треба витримати ще два місяці. Лечу додому. Все лишилося позаду: і гальмування, і поворот, і розгін, і ще два тижні в полоні відносності вже по дорозі назад. Минуло більше як дев’ять місяців перевантаження і місяць невагомості. Зйомки припинив: закінчилася плівка, та н найцікавіше вже пройдено. Тепер лишилося одно — доставити знімки на Землю.
Почуваю себе погано — на шкірі з’явилися червоні плями, поколює в серці, температура понижена. Все-таки вічне перевантаження шкідливе для здоров’я. Намагаюся спати якнайбільше, щоб швидше минав час. Але сплю погано, навіть із снотворним. У сні прислухаюся до двигуна. Найстрашніше загинути зараз… на порозі щастя.
Дуже боюся за знімки й записи. Буде дуже шкода, якщо ніхто не взнає про мої відкриття. Аби тільки вчені побачили мою працю, тоді життя мало б смисл — не жаль і вмерти. Ні, кривлю душею, вмерти жаль, боюсь не тільки за працю. Дуже хочеться ще раз побачити Батьківщину, зелені поля, московські вулиці, привітні людські обличчя…
31. 7. 78. Входжу в Сонячну систему. Бачу маленький, але сліпучо-яскравий диск Сонця. Воно вже трохи нагріває ракету.
2. 8. 78. Добре видно Землю, яскраву голубувату зорю. Дивлюсь і не можу намилуватися.
3. 8. 78. Земля затулила півнеба. Швидкість сім кілометрів за секунду, йду на зниження.
3. Фініш
З тунелю на привокзальну площу виливалися потоки людей і струмочками розтікалися по московських вулицях.
— Чи не скажете, Інститут космонавтики міститься там, де й раніше?
— Їдьте на метро до станції Ціолковської.
— А де це станція Ціолковська?
— Хіба ви вперше в Москві?
— Ні, я був… давно. Пробачте, зараз який рік?
— П’ятниця. Ах, рік? Ви питаєте, який рік?!
— Так, рік.
— Гм… Зараз 1989 рік.
— Дякую, я так і думав.
Чоловік у синьому комбінезоні, з худим обличчям і сивою гривою волосся пішов собі далі, а здивований юнак довго дивився йому вслід, потім глянув на годинника і заквапився в своїх справах.
Ільїн прибув на Землю лише кілька годин тому. Він посадив ракету на підмосковне водоймище. Над прісноводним морем ледве-ледве починало світати. Коли ракета зупинилася, настала тиша і все ще оглушений Ільїн визирнув з люка, в обличчя йому пахнуло вологою передранковою свіжістю. Над водою стояв туман, на березі в похмурому лісі щебетали пташки. Потім здалеку донісся трубний звук, Ільїн пізнав давно забутий сигнал електрички.
Спав ліс, спало озеро. Ніхто не зустрічав мандрівника, що встановив рекорд швидкості і дальності. Ільїн не міг чекати, поки люди прокинуться. Що станеться з ракетою, нікуди вона не дінеться! Берег був близько, Ільїн легко доплив до нього, через комиші, болотисту галявинку дістався до лісу. За годину він вийшов на залізничне полотно… І ось він у Москві. А в Москві минуло не мало, не багато — дванадцять років. Куди ж тепер? Додому — до Юлі. Але ж для Юлі теж минуло дванадцять років. Скажімо, рік вона чекала… а потім? Ні, так починати важко. Краще відразу йти до товаришів, в інститут.