А для чого? Про нього вже забули, його політ — прикра неприємність в історії космонавтики. Те, що не пощастило зробити йому, мабуть, уже давно здійснили інші. Його товариші вже облетіли навколо Марса, висадилися там, на Венері та інших планетах Сонячної системи. Він відстав на цілих дванадцять років. Закони відносності зле пожартували з нього. Тепер він — другий Ріп Ван-Вінкль. Той проспав двадцять років у горах, а Ільїн втратив дванадцять років у міжзоряному просторі. Його поява, звичайно, буде сенсацією… Але хіба приємно бути пустою сенсацією?
Ільїн зайшов у скверик, сів на лавочку і замислився. Навколо вирувало гомінливе, напружене життя столиці. Суцільним потоком у кілька рядів мчали автомобілі, поспішали, обганяючи одне одного, робітники, службовці, школярі…
«Дурниця! — Ільїн рішуче встав. — Який там Ріп Ван-Вінкль! Він же не спав, він працював. Його знімки, виміри, каталоги цікаві і важливі для науки. А політ на граничній швидкості, спостереження над відносністю простору і часу? А сама можливість здійснення такого польоту? Невідомо, чи знають про все це вчені».
Ільїн зупинився у вестибюлі біля схеми лінії метро. Станцій стало за ці роки набагато більше. Ага, ось і Ціолковська, наступна за Пантеоном. Не треба розпитувати, він знає, як їхати.
Коли Ільїн вийшов з метро, він побачив новий район. У 1977 році тут височіли пагорки, порослі рідким чагарником. А зараз у три сторони розбігалися широкі асфальтовані вулиці. Високі будинки, алеї вздовж тротуарів — як змінилася ця місцевість!
Одна з вулиць мала назву проспект Космонавтів. Ільїн прочитав напис на табличці. Мимоволі пришвидшуючи ходу, він попрямував липовою алеєю вздовж світлих, строгої архітектури будинків. Через два квартали шосе роздвоїлось, огинаючи скверик з невисокими деревами, і утворило просторий круглий майданчик.
За сквером височів білий будинок з колонами та величезним скляним куполом. Над колонами Ільїн прочитав:
«Центральний інститут космонавтики»
Ільїн зайшов усередину, піднявся широкими сходами. На площадці стояв бронзовий пам’ятник. Ільїн почав вдивлятися, і серце його застукало глухо й швидко. Він поволі, намагаючись не привертати нічиєї уваги, підійшов до пам’ятника зовсім близько.
На постаменті, що мав вигляд ракети, стояв він, Ільїн, точнісінько такий, який він був у день відльоту: в комбінезоні, без шапки, спокійне обличчя звернене до неба. Бронза й мармур сяяли в промінні сонця, яке лилося крізь скляний купол. На цоколі були викарбувані слова:
«Андрій Петрович Ільїн — піонер космосу.
1938–1977 рр.»
Кров ударила йому в обличчя. Щоб заспокоїтися, Ільїн почав лічити пульс… Отже, не забули. А він, дивак, думав… Ого, як б’ється серце — сто ударів за хвилину!.. Ну що ж, приємно поглянути на власний пам’ятник. Тільки дату, звичайно, доведеться виправити. В 1977 році він не вмер.
На другому поверсі Ільїн звернув у тихий, прохолодний коридор. На дверях висіли таблички: «Кафедра астронавігації», «Фізична лабораторія», «Кафедра реактивної техніки», «Кафедра радіотелеуправління»… Очевидно, в цьому будинку працювали не тільки дослідники, але вчилося й молоде покоління космонавтів. Такого інституту не?було дванадцять років тому. Зараз в аудиторіях було порожньо — літній час. Лише за одними дверима читали лекцію. Ільїн прислухався. Поважний, хриплуватий голос здавався йому знайомим.
— Сьогодні, друзі мої, — говорив лектор, — ви вперше прийшли в наш інститут. Ви хочете присвятити себе зореплаванню, цій важкій, але благородній галузі людського знання. Ця наука, що виникла зовсім недавно, вимагає від людини всього її життя, самовідданості і сміливості. Ви знаєте, що протягом останніх років було здійснено не так багато польотів і перший з них закінчився загибеллю єдиного пасажира — мого вчителя і друга, конструктора Ільїна.
«Рюмін!» — пізнав Ільїн. Він одразу згадав останні години перед стартом, які запам’яталися назавжди.
— Причини аварії ракети Ільїна так і лишилися нез’ясованими, — чулося за дверима. — Найімовірніше, її пошкодили метеорити. Невдача примусила нас перевірити всю конструкцію і затримала наступний політ на два з половиною роки. Проте найсумніше те, що ми втратили талановитого конструктора, який міг би зробити ще дуже багато. Не можна було посилати в перший політ таку цінну людину. Я відмовляв його, пропонував полетіти замість нього. Але Андрій Петрович, на жаль, був честолюбний…
«Що він каже? — подумав Ільїн. — Ніколи нічого такого не було. Не вмовляв, не пропонував. Навпаки, сказав, що нема чого хвилюватися. Для чого йому ця брехня?»
Ільїн пригадав: він знав Рюміна п’ять років, але дружби між ними не було. Завжди сухий, педантичний, Рюмін тримався осторонь, в розмові висловлювався обережно, наче боявся, що його піймають на слові або якійсь помилковій думці. Ільїн цінив його, як хорошого працівника, і все-таки було в ньому щось таке, що викликало неприязнь.
І ось тепер ця брехня. А відповідав же за робочі креслення Рюмін, і він останнім перевіряв їх докладно.
Ільїн рвучко відчинив двері. Жовта від сонця аудиторія амфітеатром підіймалася вгору. Сотні молодих очей уважно дивилися на кафедру, де стояв постарілий, товстий, брезклий Рюмін.
Аудиторія невдоволено загомоніла. Рюмін насупився, глянув через плече…
І раптом різкий крик, зойк від болю і жаху пролунав у залі.
— Навіщо?! Навіщо?!
Схопившись рукою за серце, Рюмін почав сповзати на підлогу.
Слухачі збігли вниз і щільним кільцем оточили лектора, що лежав на підлозі. Над ним схилився чоловік, який став ідеалом в їх житті. Він був дуже схожий на людину, втілену в бронзу, такий самий худорлявий і в комбінезоні. Здавалося, він щойно зійшов з постаменту. Тільки цей чоловік був зовсім сивий.
ПРОБУДЖЕННЯ ПРОФЕСОРА БЕРНА
Розповідають, що саме в 1952 році, коли світ гнітила найбільша безглуздість XX століття, так звана «холодна війна», професор Берн перед великою аудиторією дослівно повторив невеселий дотеп Ейнштейна: «Якщо в світовій війні № 3 надумають воювати атомними бомбами, то в світовій війні № 4 воюватимуть дубинами…»
Це була одна з останніх лекцій Берна, якого вважали «найуніверсальиішим ученим XX століття». Восени того ж 1952 року вчений загинув під час своєї другої геофізичної експедиції в Центральну Азію.
Другий учасник цієї маленької експедиції, інженер Німайєр, якому пощастило врятуватися, згодом розповідав;
— Ми переправляли нашу базу на вертольоті в глиб пустині Гобі. Першим рейсом, навантаживши прилади і вибухівку для сейсмологічних досліджень, вилетів професор. Я лишився біля решти спорядження. Коли вертоліт злетів, мотор почав давати перебої, а по тім і зовсім заглух. Машина ще не встигла набрати швидкості і тому почала різко, вертикально знижуватися з висоти сотні метрів. Ледве вона торкнулася землі, стався величезної сили вибух. Очевидно, зниження було таким стрімким, що від сильного поштовху детонував динаміт. Вертоліт і все, що було в ньому, разом з професором Берном перетворилося на порох.
Цю розповідь слово в слово Німайєр повторював кореспондентам, що без упину напосідали на нього. Спеціалісти визнали її переконливою. Справді, зниження навантаженого вертольота в нагрітому і розрідженому повітрі високогірної пустині мусило відбутися ненормально швидко. Поштовх під час посадки міг призвести до таких трагічних наслідків. Слідча комісія, що вилетіла на місце катастрофи, підтвердила ці припущення.
Тільки Німайєр знав, що все було інакше. Але він навіть перед смертю не виказав таємниці професора Берна.
…Те місце пустині Гобі, куди дісталася маленька експедиція Берна, нічим не відрізнялось од навколишніх районів. Такі самі застиглі хвилі барханів, що вказували напрям останнього вітру, який невблаганно гнав їх уперед. Такий самий сіро-жовтин пісок, що сухо скрипів під ногами і на зубах. Те саме, сліпучо-біле вдень і багрове надвечір сонце, яке описувало майже вертикальну дугу в небі. Ні деревця, ні пташки, ні хмаринки, ні навіть камінця в піску.