— Ядерні бомби, мабуть, усе-таки не спопелять планету. Та це й необов’язково: вони вкрай наситять атмосферу Землі радіоактивністю. А ви ж знаєте, як впливає радіація на дітородіння. Уцілілі залишки людства протягом кількох поколінь виродяться в дегенератів, не здатних боротися з незгодами життя, що на той час стане надзвичайно складним. Можливо, люди встигнуть винайти ще досконаліші і витонченіші засоби самовбивства. І чим пізніше почнеться третя загальна бойня, тим вона буде страшнішою. Тоді на час закінчення чергового Ц циклу на нашій космічній кульці не залишиться мислячих істот.
Професор простягнув руки назустріч мертвим піскам.
— Довго обертатиметься навколо Сонця планета, і буде на ній порожньо й тихо, як у цій пустині. Корозія і знищить залізо, будівлі розпадуться. Потім насуне нове зледеніння, товща льодів, мов губка, зітре з лиця планети мертві рештки нашої нещасливої цивілізації… Все! Земля очиститься і буде готова прийняти на себе нове людство. Зараз ми, люди, страшенно гальмуємо розвиток усіх тварин: ми тіснимо їх, винищуємо навіть рідкісні породи… Коли людство зникне, звільнений тваринний світ почне і бурхливо розвиватись не тільки кількісно, але й якісно. На час нового зледеніння вищі мавпи будуть досить підготовленими до того, щоб почати мислити. Так має з’явилися нове людство. Можливо, воно буде щасливіше за наше.
— Пробачте, професоре! — вигукнув Німайєр. — Але ж на землі живуть не тільки божевільні й самовбивці!
— Це правда, — гірко посміхнувся Берн. — Але один божевільний може наробити стільки лиха, що й тисячі мудреців не врятують. От я й хочу пересвідчитися, чи справді на Землі з’явиться нове людство. Реле часу в моїй установці, — Берн кивнув у бік шахти, — містить радіоактивний ізотоп вуглецю з періодом напіврозпаду близько восьми тисяч років. Реле спрацює тільки через сто вісімдесят століть: до того часу радіація ізотопу зменшиться настільки, що листочки електроскопа зійдуться і замкнуть коло. Ця мертва пустиня тоді вже знову перетвориться на квітучі субтропіки, і тут будуть найсприятливіші умови для життя нових людиноподібних мавп.
Німайєр схопився з місця І схвильовано промовив:
— Гаразд, палії війни — божевільні. А ви? Ваш намір? Ви хочете заморозити себе на вісімнадцять тисяч років?
— Ну навіщо ж так просто «заморозити», — спокійно заперечив Берн. — Тут цілий комплекс оборотної смерті: охолодження, усиплення, антибіотики…
— Але ж це самовбивство! — вигукнув Німайєр — Ви мене не переконаєте. Ще не пізно…
— Ні. Риск тут не більший, ніж при будь-якому складному експерименті… Ви ж чули, як років сорок тому в сибірській тундрі з шару вічної мерзлоти витягли труп мамонта. М’ясо тварини так добре збереглося, що його охоче їли собаки. Якщо труп мамонта лишився свіжим протягом десятків тисяч років у випадкових природних умовах, то чому я не зможу зберегти себе в науково розрахованих і перевірених? А ваші напівпровідникові термоелементи найновішого типу дозволять надійно і просто перетворити тепло в електричний струм і заодно дадуть ще й охолодження. Думаю, що вони не підведуть мене протягом цих вісімнадцяти тисяч років, га?
Німайєр знизав плечима.
— Термоелементи, звичайно, не підведуть. Це надзвичайно прості прилади, та й умови в шахті для них якнайсприятливіші: незначні коливання температури, відсутність вологи… Можна з певністю сказати, що вони витримають цей строк не гірше за мамонта. Ну, а решта приладів? Якщо протягом вісімнадцяти тисячоліть зламається хоч один…
Берн розправив плечі і потягнувся.
— Іншим приладам не доведеться витримувати такий величезний строк. Вони спрацюють тільки двічі: завтра вранці і через сто вісімдесят століть, на початку наступного циклу життя на земній планеті. Решту часу вони, законсервовані разом зі мною в камері, не діятимуть.
— Скажіть, професоре, ви… все ще переконані, що наше людство загине?
— В це страшно повірити, — задумливо сказав Берн. — Але ж я не тільки вчений, а й людина. Мені хочеться подивитися самому… Ну, давайте спати, завтра в нас багато роботи.
Німайєр, незважаючи на втому, погано спав цієї ночі. Чи то від жари, чи то під враженням розповіді професора його уява була збуджена і сон не приходив. Ледве перші промені сонця впали на намет, він, полегшено зітхнувши, встав. Бери, що лежав поруч, відразу ж розплющив очі.
— Почнемо?
З прохолодної глибини шахти видно було шматочок синього-синього неба. Внизу вузький стовбур шахт и розширювався. Тут, у ніші, стояла установка, яку Берн з Німайєром монтували останніми днями. До неї з піщаних стін шахти підходили товсті кабелі від термоелементів.
Берн востаннє перевірив роботу всіх приладів у камері. Німайєр за його вказівкою видовбав угорі шахти невелику заглибину, заклав у неї заряд і протягнув проводи в камеру. Всі готування були закінчені, і вчені вибралися на поверхню. Професор закурив сигарету і поглянув навколо.
— Сьогодні пустиня має чудовий вигляд, правда ж? Ну от, дорогий мій помічнику, здається, все. Через кілька годин я на деякий час зупиню своє життя — це буде те, що ви не зовсім дотепно назвали самовбивством. Дивіться на речі просто. Життя, ця загадкова штука, смислу якої безперервно шукають, — тільки короткий штрих на безмежній стрічці часу. То нехай моє життя складатиметься з двох «штрихів»… Ну, скажіть же що-небудь на прощання, — ми з вами дуже рідко розмовляли «просто так».
Німайєр закусив губу, помовчав.
— Я, далебі, не знаю… Що я скажу? Мені й досі не віриться, що ви підете на це. Я боюсь вірити.
— Гм! От ви трохи й заспокоїли мене, — посміхнувся Берн. — Коли хтось за тебе хвилюється, не так страшно. Не будемо довго прощатися, щоб не засмучувати один одного. Коли повернетесь, інсценуйте катастрофу вертольота, як ми вирішили. Самі розумієте, таємниця — необхідна умова цього експерименту. Через півмісяця почнуться осінні бурі… Прощайте… І не дивіться на мене так: я переживу всіх вас! — професор подав руку Німайєру.
— Камера розрахована на одного? — несподівано спитав Німайєр.
— Так, на одного… — обличчя Берна засвітилося вдячністю. — Я, здається, починаю шкодувати, що не переконав вас раніше, — професор став однією ногою на східці. — Через п’ять хвилин відійдіть од шахти! — його сива голова зникла в глибині стовбура.
Берн загвинтив за собою двері, переодягнувся в спеціальний скафандр з великою кількістю трубок і ліг на пластмасове ложе в підлозі камери, випресоване точно за обрисами його тіла. Поворушив тілом — ніде не давило. Перед обличчям на пульті спокійно світили сигнальні лампочки, доповідаючи про готовність приладів.
Професор намацав кнопку запальника і не поспішаючи натиснув її. Невеликий струс, звук у камеру не проник. Шахта засипана. Останнім рухом Берн увімкнув насоси охолодження і наркозу, поклав руку у відповідну заглибину ложа і, спрямувавши погляд на блискучу кульку в стелі камери, почав розмірено лічити секунди…
Німайєр побачив, як з гуркотом із шахти вилетів невеликий стовп піску й куряви. Камера Берна була тепер І похована під п’ятнадцятиметровим шаром землі… Німайєр поглянув навколо, і йому стало моторошно серед дикої, раптово притихлої пустині. Постоявши трохи, він повільно попрямував до вертольота.
Через п’ять днів Німайєр, добросовісно висадивши в повітря вертоліт, дістався до невеличкого монгольського містечка.
А ще через тиждень задули осінні вітри. Переганяючи піщані бархани з місця на місце, вони згладили всі сліди. Пісок, незліченний, як час, зарівняв останню стоянку експедиції Берна, і тепер це місце було, як і всі інші в пустині…
З темряви повільно насувався тремтливий і розпливчастий зелений вогник. Коли він перестав тремтіти, Берн зрозумів, що це сигнальна лампочка радіоактивною реле. Воно спрацювало..
В голові прояснилося. Ліворуч Берн побачив опущені листочки електроскопа вікового годинника, — вони сто яли між цифрами «19» і «20». «Середина двадцятого тисячоліття», — мозок працював чітко, і Берн відчув отри мане хвилювання.
«Перевірити тіло». Він обережно поворушив руками, ногами, шиєю, закрив і відкрив рота. Тіло було слухняне, тільки права нога ще німіла. Мабуть, відлежав або так вплинула на неї температура, що дуже швидко підвищувалася. Берн зробив ще кілька енергійних рухів для розминки, потім встав. Оглянув прилади. Стрілки вольтметрів опустилися: очевидно, запаси енергії в акумуляторах до деякої міри вичерпалися під час розморожування. Берн перемкнув усі термобатареї на зарядку, — стрілки відразу здригнулися і пересунулись угору. І професор мимоволі згадав Німайєра: термоелементи не підвели. Від цього спогаду Берн відчув якусь дивну хворобливу роздвоєність: «Німайєра вже давно немає, нікого нема…»