От якось я зібралась та й пішла до них у неділю. Хата зачинена. Я тоді в садок і бачу - сидять вони вкупці, тільки чогось обойко невеселі; сидять собі мовчки.
А садок у них по горі зеленів аж до самісінької води. Попід садком річка широка в берегах іде. По тім боці жита половіють; чутко - млин меле, і чуєш, і бачиш - шумлять і хиляться верби на греблі, і на все благий вітерець тягне...
Вони під грушею сидять. Він дивиться кудись далеко, а вона на його. Підходжу - обоє жахнулись.
- Боже поможи! Здорові були!
- Просимо!
Вітають, говорять; а все мені здається - щось не так воно, як перше було.
Посиділа я в них та й додому беруся.
- Проведи ж мене, Парасю, - говорю їй.
Вона й пішла мене проводити.
- Парасю, - кажу, - чого се ви такі сьогодні? Що вам таке?
А вона:
- Нічого, тіточко, їй же богу, нічого!
І не сказала. Так ми й попрощалися.
Іду я собі та все думаю: «Чого вона така неспокійна стала? Що там у них коїться? А може, - думаю, - посварилися трохи? То й помиряться мої голуб’ята».
І жду я її, жду, а її нема. Хоч коли на роботі й побачу, то на хвилиночку.
- Чому не прийдеш, не одвідаєш?
- Прийду, прийду, тіточко!
А сама все не йде, і вбачаю - марніє та й марніє Парася моя.
Іду я знов до неї. А зима вже морозами кріпкими укріпила. Приходжу - вона в печі розпалила, а сама сидить на долівці - і голову схилила, і руки опустила. Чи жива, чи не жива?.. «Ох, побила мою Парасю лихая година!» - думаю.
- Парасю! - кажу.
Тоді вона звелась і стала, блідая й понурая.
- Скажи мені, дитя моє, скажи свою пригоду!
Вона мовчить та на полум’я дивиться. А я прошу, я прошу й плачу. Вона все тільки на те полум’я дивиться. І довго я просила, а вона дивилась; а далі, обертаючи до мене голову:
- Чоловік не любить! - промовила.
- Як не любить, Парасю? Бог із тобою!
- Не любить! - вимовила, та так з душі якось вимовила, що одразу я віри пойняла. - Перше любив, тепер не любить.
- Що ж, він тебе обижає? - питаю. - Може, б’є?
- Ні, не б’є, не обижає - тільки не любить: не гляне, не пожалує, не всміхнеться...
- Що се вам сталося? - говорю.
- І сама не знаю, - каже. - Я годила йому, я любила його, та доля моя такая!
- Може, за що угнівався на тебе?
- За що? Хіба я не слухаю? Ото, було, уліті як сидимо в садку, він мені показує: «Дивись, яка вода чиста! Як у очеретах гуде, - слухай!..» То я спершу, було, не дивлюсь, не слухаю - не хочу. «Лучче я тебе поцілую!.. - було, кажу йому. - Що мені там дивитись?» Бачу, що він здвигає брови, то я вже потім і прислухалась, і придивлялась, начеб-то зроду того не бачила, - йому на вгоду. Знов, умер тут отой Лисенко, та вдова продавала худобу, - я просила його: «Купи! дешево купиш у неї». А він мені: «Сирітським добром забагатіти хочеш, Парасю!» А я йому доводжу, що все одно куплять люди. «Та не ми!..» Бачу, що йому слухати теє чогось гірко, я й замовчала собі... Ні, тіточко, я його слухала, та се вже мені таке щастя!..
А тут саме він увійшов у хату. Зняв шапку, привітався, а сам гордий та похмурий.
- Змерз! - каже.
Як схопиться Парася!.. Дмухає на огонь, і кожух його струшує, і в’ється, як горлиця, коло його.
А він - такий хороший, я й не бачила його, здається, таким, - простяг, гріє руки над полум’ям червоним. А як Парася навернеться на його очі горді та смутні, одвертає од неї очі...
Хотіла я щось порадити, сказати, та не сказала нічого, - пішла собі додому.
І скільки вже я раз хотіла до них піти, та як згадаю - не піду. Як згадаю, що стояв він гордий та спокійний такий, матінко!.. Ні, не піду! Вже не поможе.