— Чого се ти питаєш?
— Спитав, бо знаю твою прихильність до розкошів. Я то сам робів ніколи не купував собі.
Протаґор ухильно мовив:
— Як каже мій учитель, Геракліт, усе тече, все змінюється, й ніколи не можна зайти двічі в одну й ту саму річку, не кажучи вже про людину.
— З твоїм розумом, — озвався Геродот, — ти міг би стати великим софістом. — Утішений такою оцінкою відомого в усій Елладі лоґоґрафа, Протаґор солодко зітхнув, бо то останнім часом було його заповітною мрією: розробити ще ніким не розроблювані закони логічного мислення й мистецтва риторики. Він удячно глянув на співрозмовника, який безтурботно лежав, спершись ліктем на м'яку подушку. Але втішався завчасно, бо Геродот ще не закінчив своєї думки. — Кажу, ти міг би стати великим софістом, коли б не встрявав у мул брудної політики.
Протаґор від образи не знав, що йому відповісти, нарешті здобувся на слові:
— Хтось повинен і в багні длубатися, Геродоте!
Історик гримнув:
— Нехай у ньому нездари длубаються! Ті, що нестелепні до чогось путнього!
— Наші кумири, — почав Протаґор, — указали своєму народові панувати над іншими, й ми мусимо виконувати їхню волю…
Та Геродот перебив його:
— Коли речеш, ніби ти читав мою першу книгу «Кліо», то я нагадаю тобі слова з неї. Солон сказав Кресові, бо той надто вихвалявся своїми скарбами найбагатшої в світі людині: «Я знаю, Кресе, що кожен кумир заздрісний і полюбляє смуту; а ти хочеш, щоб я назвав тебе найщасливішим з-поміж смертних… Про людину можна сказати, що вона була щаслива, лише тоді, коли та людина помре».
На Протаґора справили враження слова мудрого Солона, та він не хотів отак, з доброго дива, складати руки. Він сказав:
— Ні в кого немає таких міцних мечів, як в еллінів, їхня зброя подолала й пихату Персію.
Геродот похитав головою:
— Ще остання битва з персами попереду. Не забувай про заздрісних кумирів, Протаґоре.
— Наш навтікон тепер могутніший.
Геродот сьорбнув з череп'яного скіфоса й знову скептично похитав головою:
— Залізо кумири відкрили нам для своєї втіхи. Я думаю, вони зробили се нам на нещастя. — Він поглянув на молодого друга й раптом сказав: — Шкода, що ти не бачив отого котла.
— Якого?
Та лоґоґраф не став йому пояснювати.
— Кажуть, — мовив він, — скіфи топили залізо ще тоді, як наші предки воювали під стінами Трої мідними мечами.
Протаґор замислився. Думка про заздрісних олімпійців дедалі дужче гнітила його. На мить він забув і те головне, що мав сказати Геродотові, й, опустивши голову на подушку, задививсь у стелю.
— Як ти думаєш, — спитав він по тому, — чи можна осягти сутність кумирів? — Й оскільки гість не обзивався, він сам собі відповів, бо се вже давно сушило йому мізки: — Мені здається, що ні.
— Чому?
— По-перше, вік людський дуже короткий. А по-друге, взагалі не ясно, що треба осягти…
Се було явним кумироборством, і Геродот засміявся:
— Коли Афіни лишать тебе своїм громадянином, а тобі се обридне, повтори ту твою думку афінянам, і вони проженуть тебе навіки за свої високі мури. Якщо й не присудять випити кухоль цикути.
Протаґор схопився знову на лікті. Кров прилила йому до щік, і він вигукнув:
— Я вдячний їм, що вони три літа тому назвали мене своїм співгромадянином, і намагатимусь виправдати їхню довіру.
— А знаєш, друже, — прискалив чорне око Геродот, — що сказав Крес, коли перси вщент розбили його військо, а сам він став робом перського царя? Він мовив: «Нема в світі такої легковажної людини, яка побажала б війну замість миру, бо в мирний час сини ховають батьків, а в часи ратні — батьки синів». То найбільша трагедія, Протаґоре, й нам не слід забувати про сю вічну істину… А сутності кумирів дошукуйся — то твоє діло. Тільки не речи се бодай афінянам. — І Геродот несподівано закінчив свою думку зовсім іншим: — Не зашкодило б і тобі, елленотамію, побачити той мідний котел.
— Що ти говориш? І що то за котел?
— Той котел сказав мені, Протаґоре, яка то сила-силенна — скіфи.
— Сказав? Людським голосом? — Протаґор посміхнувся. — Ти віриш у примари?
— Людським, — відповів Геродот і звісив ноги додолу. — А в примари я таки не вірю.
Протаґор устав і вийшов з екуса. З-під поварні хвилями линули смачні пахощі, обом схотілося їсти, й він на пальцях дав знак молодій робі, щоб уносила страву. Після випитого вина мітлотос із перетертого сиру, меду й часнику здався таким добрим, що й гість, і господар на часину забули про сперечання, й про ті незгоди, які виникли між ними. Тоді поварна роба принесла смажену скумбрію, далі варену курку та приправлені отцом, оливою й медом овочі. Й першим словом Протаґора, коли роба змішала їм новий кратер вина з водою, було знову звинувачення. Він сказав:
— Не те речеш, Геродоте! Коли народ гострить мечі, його не слід лякати отими твоїми «вічними істинами».
Геродот знав, що йому на думці. В Протаґорові й досі жив ефеб [36]і найголовнішим для нього таки лишалася палестра [37]з бойовими змаганнями та войовничими промовами. Але ж не можна жити до тридцяти літ самою палестрою.
— Мечі гострять по-всякому й для всякого. Найкраще, коли се роблять, аби прогнати загарбника зі своєї землі.
Він сказав се й подивився, яке враження справили на Протаґора його слова. Протаґор знову випростався горілиць і відгукнувсь не зразу.
— Ворога ще не добито, — сказав він. — Сього або наступного літа побачимо, за ким потягнуть руку безсмертні кумири.
Він мав на оці Персію й ту війну, яку вели з нею елліни із невеликими перервами вже п'ятдесят років, — від першого літа 70-ї олімпіади. [38]
— А що захищатимуть елліни в чужій для них Скіфії?
Протаґор і досі лежав, зумисне для того, аби не дивитися на Геродота і в його в'їдливі хитруваті очі.
— Скіфи мають вельми многі землі, а в нас кожен клаптик засиджений. Фукідід наказав мені…
Геродот перебив Протаґора:
— В Афінах, окрім Фукідіда, є й інші стратеґи.
— Перікл, як ти знаєш, теж мені друг.
— Не можна бути Другом двох ворогів.
Тут історик мав цілковиту рацію, й Протаґор не зміг би знайти в пам'яті слів супротивнику, бо й сам уже не раз і не двічі замислювався над тим. Але істина лишилась істиною. В Періклі йому подобалися стриманість і залізна воля, у Фукідідові — запальне слово й войовнича нестримність, яка була до смаку всім ефебам і всім молодим афінянам. А розумом Афіна велемудра наділила обох однаково, тому Протаґор і досі не знав, кому віддати перевагу, кого вважати своїм учителем і за ким іти.
— Ти в кого вчився? — несподівано спитав Протаґор.
Геродот відповів коротко:
— В життя.
Се, звичайно, була хитромудра відмовка мандрівного Одіссея, й він усміхнувся.
— Питаю, в кого вчився писати.
— В музи історії Кліо.
Протаґор думав своє. Найкраще було б, аби в одній людині поєдналися й Фукідідів запал, і стриманість та залізна воля Перікла, й таланти Софокла, Фідія та Анаксаґора. Але чи можливо се? Певно, таки ні, бо то було б уже аретою, — найвищим виявом сили, спритності, розуму й доброчесності, а се здатні поєднати в собі тільки олімпійці. Життя таке коротке, що людина може осягти лише котрусь одну з сих чеснот, та й то, певно, не сама, а з проводатарем.
— То в кого ж ти вчився? — спитав те саме Протаґор. Геродот відповів також те саме:
— В Кліо.
Тоді посміхнувся й додав:
— Але спершу завчив напам'ять траґедії Есхіла, читав не раз Гомера й Гесіода, Арістея й Архілоха, Сафо й Алкея, Анакреонта й Піндара. Знаю Кадма Мілетського й Харона Лампакського, знаю Гекатея з Мілета, який написав «Об'їзд землі». Й знаю Гелланіка з Мітілени. Сі четверо — всі лоґоґрафи, а Гелланік старший за мене на дванадцять літ.