Розділ 11
Єкклесія, що зібралася наступного ранку в огородженій мотузом частині аґори, з похмурою мовчазністю сприйняла звістку про хворобу тодішнього архонта-епоніма Іфікрата й утечу його доньки в дім скіфської басиліси. Се був єдино можливий вихід, і доводилося тільки дякувати кумирам-олімпійцям, що напоумили декотрих архонтів і стратеґів на рятівну думку. Навіть було прийнято рішення не стягати з Герміони законних десяти мін за вбивство роба-приворітника, бо й се теж уходило до божественного напучення. Голосували хіротонією — простим підняттям рук, бо для черепків-остракосів треба було вельми багато часу, а події могли щомиті набрати якого завгодно повороту.
Й тільки коли голосування набуло сили псефісми й номосу, хтось подав графе параномон. [50]То був одягнений у грубий рудий гіматій з небіленої вовняної пряжі каменяр Комархід. Звертаючись до суддів-декастеридів, каменяр сказав:
— А що коли евпатриди зайшли в змову з басилевсом скіфським і тепер тільки крутять нам голови? Багатий багатого не зрадить! Голосуйте проти номосу! Якщо ми, вільні ольбіополіти, віддамо Іфікратову доньку варварському басилевсові, то доведеться й його пускати сюди. Хвала безсмертним нашим, але тоді й вони не зможуть захистити еллінів од меча варварського, а наших еллінок — од брудних варварських рук! Голосуйте проти!
Всі замовкли, й дехто почав переходити на бік каменяра, навіть підбурювати інших, котрі тримали руку за нового архонта-епоніма Еака та за афінського елленотамія Протаґора. Тоді архонт-епонім піднявся на високі приступки Зевсового хорому й показав пальцем на каменяра Комархіда:
— Ти, недостойнику! Подивися на свої руки!
Комархід розгублено підніс долоні вгору й глянув на них. А старий архонт вів далі, вже звертаючись до розбурханого демосу:
— Погляньте всі на нього! В сього каменяра руки — наче в останнього роба, грубі й порепані, й хтозна відколи не миті й не змащувані оливою. Чи годен він давати розуму нам, вільним еллінам, чиї руки не знають грубої робської праці?
То була відверта глупота, й маломаєтні ольбіополіти, котрим доводилося працювати нарівні зі своїми робами, якщо вони в них були взагалі, — вороже загомоніли. Хтозна до чого б се призвело, й афінський елленотамій поквапився притлумити дурість Еака. Він сказав:
— Елліни! Киньмо наші сварки до мирних екклесій! Скіфська рать стоїть за пілонами Ольбії! Жодна сила, коли того не схочуть олімпійці, не зможе втримати таку навалу. Але нам, крім меча, кумири дарували й розум, і ми повинні скористатися з того. Не забуваймо, що ми Олімпом обраний народ! Еллінові не личить розбивати мур лобом, на те в нього тарани й катапульти.
Й се вплинуло на демос. Народні збори в чотирикутній заґороді коло хорому Зевса Фратрія притихли, й черговий епістат оголосив перерву до завтра. Крім усього, треба було якось прогодувати стільки люду й стільки худоби, а єдино можливим шляхом лишався лиман, бо скіфи не обложили Ольбію з четвертого боку, й за се теж доводилося дякувати безсмертним.
По пізнім обіді того таки дня мати скіфського басилевса Кіно зібралася вийти за пілони Ольбії. І коли вже все було готове й на задньому, господарському, дворі застояні коні нетерпляче басували в пишному візку, вона раптом роздумала. З вікна збуджено блискала очима Герміона, й Кіно поквапливо ввійшла до ґінекея.
— Ти стомилась? — поспитала дівчина, та басиліса відчула, що вона про все здогадується. Але їхати, полишивши дім на самих робів, було ризиковано. — Коли боїшся, щоб я не втекла, то візьми й мене з собою.
Та се теж не влаштовувало басилісу. Якщо б вона повезла дівчину за мури, ніхто не сказав би їй і слова, й син теж. Він би просто взяв осю вродливу еллінку й поклав увечері в своє ложе. Кіно ж хотіла зовсім іншого. Вона роздратовано сказала дівчині:
— Мій син повинен сам прийти сюди!
Герміона знизала плечима:
— Хіба ж не однаково? Я й там його не злякаюся.
Вони ніяк не розуміли одна одну, й Кіно почала дратуватись, але не мала права ні пояснити сій дурненькій дівчині свою думку, ні дочасно розсердити її — ще злякається та втече назад. І Кіно знехотя підвелась і подибала на заднє подвір'я. Коли людина нічим не ризикує, то нічого не зможе й здобути. Пообіцявши Гері Захисниці багату жертву, вона сіла на м'якій килим, і легенький двокіл заторохтів головною вулицею Мединою до Борейського пілону, [51]який височів удалині двома зубатими вежами.
Коли сторожа повідомила, що скіфська басиліса полишила Ольбію, на короткій нараді архонтів і стратеґів було вирішено негайно послати когось до оракула Деметри на той бік Лиману. Як найдосвідченішого в сій справі вирядили нового архонта-басилея Макроба, що мав обов'язком нести державний нагляд за релігійними відправами. Разом із ним викликався їхати Протаґор.
Святилище покровительки хліборобства з її оракулом розташувалось на пласкому мисі Гіпполая, де кінчався Бозький лиман і починавсь Великий лиман Бористена. До мису було стадіїв [52]двісті п'ятдесят, і тридесять пар веслярів-найманців, яким за добу платили по дві драхми сріблом, умилися в десятому поту, кваплячись, аби завидна повернутися додому.
Хором був викладений з ледь притесаного білого каменю, мав у брамі всього чотири колони й стояв просто над невисокою кручею. Внизу лінькувато плескотів широчезний Лиман, і протилежного берега не було видно. Жрець, уже досить підтоптаний дідок із мідним обручем на лисій голові, зарізав торішню незайману ягницю й сточив кров у ямку біля кам'яного вівтаря. Тоді прикопав кров землею й полив зверху білим і червленим вином, і новий архонт-басилей Макроб не міг би прискіпатися до жодного його руху. Але жрець дуже повільно здирав шкуру з жертовної тварини, поклавши на кам'яний вівтар, а тоді ще довше членував на частки. Протаґор нетерпляче позирав то на нього, то на сонце, яке хилилося до заходу, бо ще треба було вертатись домів.
— Скажи сьому жерцеві, хай лишить усе м'ясо в хоромі, — шепнув він архонтові-басилею. — Дуже довго дляється.
Та старий Макроб тільки засопів. Кожному було корисно скуштувати жертовної ягниці, й тут він не зважав навіть на те, що Протаґор може розсердитись.
Нарешті все скінчилось, передню лопатку та шмат ребрини, заґорнені в траву, дали робові, й той поніс ягнятину до судна. Протаґор же з архонтом піднялися на сходини святилища.
Архонт-басилей, побачивши в темному кутку хорому невиразну постать, мовив:
— Нас прислали сюди всі вільні громадяни Ольбії, щоби ми спитали в оракула Зевсової сестри, добросердої й плодючої Деметри, чи впускати нам до нашого міста скіфського басилевса Скіла.
Відповіді не було, й жрець, який допіру скінчив з білою ягницею й уже встиг помити руки, сказав їм:
— Підіть трохи погуляйте в березі, я гукну вас, коли треба буде.
А сонце сідало все нижче й нижче, й уже починав прокидатися легкокрилий Евр. [53]Але робити було нічого й архонт із Протаґором пішли в берег. І коли жрець махнув їм з кручі рукою й вони піднялися до хорому, низьке сонце вже заглядало всередину. В самій глибині нефа стояла ще не стара, але дуже неохайна жінка. Хтозна й відколи нечесане й густе, мов чорна хвиля, волосся падало на плечі й неприкриті груди безладними пасмами. Та найнеприємніше було дивитися не на се, а в позбавлені людської лагідности вічі піфії. Навіть Протаґорові, який спочатку знудьговано всміхався, по спині пробігли мурашки.
Піфія, дивлячись нестямними очима десь понад голови жертвофорів, [54]проказала повільно й чітко:
— Сокіл ширяє над яструбом, а яструб женеться за чайкою, а чайка ловить у морі кефаль! А що буде, коли сокіл стомиться й упаде в море? Кефаль, не займай сокола!!!
[50]
Псефісма — постанова, номос — закон, графо параномон — скарга на протизаконність номосу.