— Його давай мені цар аґафірсів Витислав, на якого ви, греки, речете Спарґапіт.
Сумнівів уже не було, Геродот повільно вкинув золотий перстень назад до гамана й засупонив. Той самий умовний знак, якого Протаґор чекав із нетерпінням уже декаду й про який говорив Геродотові Перікл, виряджаючи в далеку путь до земель скіфських.
Геродот лишив прибулого, який так і не встав з прохолодної бруківки, й кволо пошкрьобав сандаліями наґору, де лишався господар дому. Сказавши кілька незначущих слів на виправдання, Геродот пішов шукати Протаґора.
Мало статися щось незвичайне, й знак тому — важкий перстень у вигляді смугастої гадюки.
Коли Геродот, здибавши Протаґора на аґорі, дав йому калитку з перснем, молодий афінянин раптом зблід і безпорадно заозирався.
— Де він? — нарешті спитав Протаґор.
— Варвар?.. Я лишив його в домі архонта-басилея.
— Ходім до нього.
Цілу дорогу вони не сказали собі й слова, й Геродотові було аж трохи шкода свого молодшого товариша, та вже коло басилейової хвіртки крок Протаґора набув колишньої твердости, й він узяв Геродота за плечі:
— Поговоримо з ним разом.
Але Геродот лишився на місці.
— Я не хочу бути причетним до сього, — сказав він, обернувся й потяг ноги туди, де крізь широко розчинену браму Західного пілону видніли надгробки некрополя. Коли ж поглянув по десяти кроках назад, Протаґора вже не було на вулиці.
Розділ 2
Великокняже військо разом із отарами й табунами коней з давніх давен, ще з велепам'ятних літ юности Великого князя Велеслава та його вітця жупана Боримисла обрало собі місцем для стану простору, порослу лісом і перелісками смугу між гирлом Данапра, [17]морем та берегом Сиваського болота, яке греки називали Меотидою. [18]Тут було все необхідне для прожитку ста тисяч людей, їхніх коней, черід і незчисленних отар овець: і трава, й дерево, й затишок, і в землі сій військо почувало себе забезпеченим від усіх можливих несподіванок.
Звідси найкраще було стерегти й гряницю від будь-яких зайд, та й грецькі городи-торжища стояли під боком, під оком і на виду.
Полотка Великого князя Велеслава стояла над кручею Лиману, де могутній Данапр виливав свої води широким лівим рукавом. Се був розлогий намет з білої овечої повсті, трохи зруділий від сонця, але на підстрішку та подолі гаптований червленим узірцем, у якому химерно спліталися звірі, птахи та витке зілля. На самому версі полотки ворушивсь од вітру білий і рясний конячий хвіст — ознака великокняжої зверхности.
Віддалік, на півкидка стріли, розсипалися такі самі білі, але з блакитною мережкою полотки. В двох найближчих, із рудими конячими хвостами при версі, жили сини Великого князя Велеслава: старший — Соболь та молодший — Осмогруд. Побіч і поза ними розташувалися полотки князів, жупанів, панів та значних боляр, а ще далі, другим і третім півколом, ішли намети менших боляр, тисяцьких та воєвод, і табір тягся через кущі та переліски до самого бору, що ліг на полудень до моря, а на всхід до Сиваша й ще далі. В лузі понад Данапром паслися незліченні табуни, череди та отари великокняжого війська, й коли Великий князь до пуття не знав, скільки в нього комонних воїв, то добре відав число кобил і жеребців. У них полягала могуть його війська, й про них володар мусив дбати насамперед.
Великого князя Велеслава в Стані не було — він із трьома полками вже півтора місяці тому, щойно протряхли дороги після повеней, подався на перемови до ксенжа венедів-аґафірсів Витислава—Спарґапіта за Чорні гори. [19]В стані лишився за чільника молодший княжич Осмогруд. Старшого, Соболя, не було — після крутої прі з вітцем він подався, певно, до бродників або ще кудись. Поміж наметами сновигало багато всякого люду — вої, воларі, роби, кудлаті й великоморді пси, ба навіть жони, жінки та діти.
Десь там, куди від великокняжої полотки й не видно було, тяглась огорожа з важких чотириколісних возів, лишаючи для проходу неширокі ворота, які можна вмить позатуляти возами, що стояли тут таки. Вози були поскручувані сирицею колесо до колеса й захищали Стан від непередбачених пригод. Неподалік великокняжого намету, на високій сосні над самою кручею, виднів плетений поміст, і до помосту вела довга лізниця, прикручена за стовбур сосни. На помості стояв воїн о мечі та луці й пильно вдивлявся туди, де за широкими луками мало бути Головне гирло Данапра. Лише гостре око могло вгледіти в розведеній блакиттю далині те, в що так старанно рячився воїн: високу тичку на березі, яка правила за маяк.
Притулившись до зчорнілого шкарубкого стовбура сосни, долі сидів інший воїн. Його служба полягала в тому, щоб першому почути голос товариша на вимості, але голосу не було, й він помалу куняв у холодку. Лише час від часу прокидався й, не дивлячись угору, питав, аби той не подумав, ніби тут поснули:
— Не видиш?
— Нє, — й далі вдивляючись у сизу далину, відповідав коротко верхній. Вони сьогодні вже двічі мінялись місцями й не бачили ніякого знаку, але пильнувати доводилося. Не тільки тому, що берегли спокій Стану — на далеких луках і в лісі ходили невсипущі роз'їзди комонників, — а через те, що Великий князь мав повернутися за п'ять тижнів, а вже минуло шість, той маяк на Головному гирлі міг щохвилини пустити в небо чорне повісмо густого диму.
Воїн Вовко, ще раз прокинувшись, мовив угору товаришеві:
— А княжича Соболя й досі не є.
— Не є, — відповів той, і Вовко занепокоєно блимнув у бік полотки з білим знаменом на версі — чи не вчула молода велика княгиня Опія Руданівна. Але в полотці мов нікого й не було, тільки ледь ворушилась од вітру легка прозора завіса на дверях та коливався кінчик великокняжого знаку.
Проте, велика княгиня Опія не спала. Гойдаючи колиску, вона сиділа на м'якому ложі й чула все, про що говорили вої. Тоді підійшла до дверей і глянула крізь прозору завісу, невидима знадвору. Ті слова про княжича Соболя могли бути тільки натяком, недаремно ж воїн остережливо косував у цей бік. Найдужче вона боялася поголосу, бо слово жалить болючіш од стріли й копія, й нема такого щита, який би захистив людину від його жала.
Воїн Вовко під деревом знову почав куняти, й княгиня Опія пішла м'яким пістрявим підстилом назад до ложа. Малий Юрик заворушився й цмокнув губенятами, тоді раптом розплющив очі й закричав басовитим голоском. Опія переповила його, бо змок, але немовля й далі не вгамовувалось. Лапнувши себе за пазуху раз і вдруге, княгиня пригадала, з якої груді давала йому вранці, витягла сина з колиски, поклала в пелену й заходилась годувати. Ще кілька разів ображено хлипнувши, маля приссалося й замовкло. А з-від високої сосни знову почулось:
— Не видиш?
Княгиня принишкла, чи не почує знову про старшого княжича, Соболя, але нічого більше не було чути, й вона теж заспокоїлась.
…Се почалося ще минулої зими, коли Опія, вклонившись востаннє вітцеві-матері, приїхала сюди, в Стан Великого князя Велеслава, уперше по весіллі в гості. Велеслав мав уже чотирьох жін, але під старість вирішив одружитися вп'яте, бо Великий князь тим і вирізнявся з-поміж інших, що тримав під рукою багато коней, багато воїв та багато жін.
Уперше він позлюбився літ тому сорок, коли в бою з гетами загинув отець його Великий князь Боримисл і Велеслав перейняв од нього Юрів меч. Удруге привів жону-грекиню з Істрії, вона породила йому сина Соболя й досі була жива-здорова. Від неї ж Велеслав мав двох дочок, обидві вже віддані. Третю жону взяв у князя Тура, що тримав велике задунайське плем'я траків-туричів. Породивши йому Осмогруда, вона вмерла. По п'яти літах Велеслав позлюбився з князівною венедською, та вона майже щовесни приводила до його вогнища самих дочок, аж поки перестала повніти. Боляри потай гомоніли, що Великий князь уже старий і нездатний зачати, але ж Велеслав був добре свідомий своєї міжности, почувався на силі, хоча мав за плечима сім десятків, і послав сватів до князя Рудана Пугачича, що був головним у Севері, тримав два кийлі [20]на Данапрі трохи ниже від Десни й збирав дань із хліборобів на Лівому й трохи на Правому берегах. Сіверський князь синами не був обдарований, і се ще ліпше грало на руку Великому князеві всіх земель — уміцнювало його волость і в Севері, хоч Велеслав доводився братом у перших [21]Руданові, а Рудан мався під його рукою.