— Праві й велій болярин Дорогомир, і князь Любиця…
Решта жерців закінчила волошити майже водночас, і всі показали супротиву Граба та його друзів. Над галявою знявся гамір, мов чорний Вихор махнув шорстким крилом, і головного жерця з прибічниками пов'язали без веління й без нагадувань.
А наступного ранку всі вої вийшли в поле за борами дивитися на скарання неправдивих волфів. Таке траплялося не часто — останній раз жерців карали літ тому, може, з двадцять або тридцять, ще за Велеславової молодости, того мало хто з-поміж косаків та вельможів і пам'ятав, тому кожен намагався не вґавити видовиська.
На стрімкому звишші, де кінчався ліс і починались піскуваті, порослі низьким обрідним чагарником обшири, стояла вся старшина раті, косаки ж, не дотримуючи ні своїх тисяч, ні якогось іншого ладу, юрмилися й під лісом, і з обох боків паґорба, й далі за ним. Унизу роби та вої ладнали волячі вози — дванадцятеро повних сухого хмизу й гілляччя чотириколів.
Ранок видався ще холодніший, ніж учора, вздовж лісу тягло пронизливим вітром, і люди повдягались у ягнячі гуні та кожухи.
По лівуруч від Осмогруда стояв похмурий сіверський князь Любиця Пугачич, по праву ж — Вербан, п'ятдесятирічний волф, ступивши в м'які чоботи й кинувши на своє довге жоноче полоття добру кожушанку. Кілька разів скосувавши на Вербана, Осмогруд урешті не встояв і проказав:
— А вчора, Вербане, хотів-с оправдити тамтого… Граба.
Вербан, якого вчора відразу ж після переволошіння волфи наставили над собою головним, навіть не глянув у бік Осмогруда. Велеславів молодший син, не мавши Юрового меча, не був при тому наставлянні. Вербан лише поправив на голові теплий вовняний полоток, бентежливо посміхнувся:
— Я-м сказав те, що всі чули, княже. Й ти-с чув.
Рудовусий князь Любиця вдавав, ніби його не обходить та їхня перемова, але він хмурився, й не тільки через Вербана. Трохи осторонь, тулячись поза гуртом боляр, стояв Осмогрудів вуй, рідний материн брат. Любиця намагався не дивитись ні на Валдислава, ні на Вербана, й лише круто зводив докупи вилинялі брови. Та незабаром біля возів настало пожвавлення, й усі вічі звернулися в той бік. З лісу на тонких ланцюгах вивели приречених волфів, і Любиця почав рахувати, загинаючи пальці: єдин, два, три…
Перелічивши всіх, він почав знову. Мав таке враження, ніби не долічивсь одного. Та скільки не рахував, а приречених лишалося таки одинадцять.
— Скільки їх? — перепитав Любиця в Осмогруда, й молодий князь теж почав лічити.
— Одинадесять!
— Одного не є.
— Кого ж?.. — Осмогруд подивився на Вербана, та той тільки плечима здвигнув і послав молодого волфа до возів. Молодий незабаром повернувся.
— Душана не є! — повідомив він схвильовано.
— Де ж є? — спитав Осмогруд.
Вихолощений отрок, збиваючись, почав розповідати. Виявилося, Душан одлетів у вирій. Коли допіру почали виводити приречених на страту, старий волф лежав у цюпі бездушний. Обидві руки коло зап'ясків у нього були дуже понівечені. Кількома зубами, що лишилися йому в роті, він перегриз собі жили й стік кров'ю.
Осмогруд із Любицею мовчки дивились один на одного, їм було шкода старого. Та Вербан сказав:
— Усіх не пережалієш…
І то була правда, й Осмогруд почав знову дивитися на вози. Душан покаявсь, але запізно. Людина повинна дбати не про спокуту своїх огріхів, а про те, щоб огріхів не припускатись. На тому стояла вкраїна дідня, на тому й стояти-йме.
З возів скидали половину хмизу й поклали на них по волфові, міцно прикрутивши ланцюгами до днищ. У першому тепер лежав Граб, і вельможам на паґорі було чути, як він стогне й крекче, але ті згуки ні в кого не будили спочуття. Хто що заробив, те йому віддають і Юр Побідник, і Дана-Леля, й Полель-Дажбог, і теплий дух домашнього вогнища Цур.
Потім зверху доклали скиданий хмиз і попроштрикували його наскрізь паліччям, аби не розтрусився, коли дадуть повелю підпалювати. Всі зори тепер були звернені на пагір, де стояли веліможі й новий головний жрець Юра Побідника. Той самий молодий волох підніс Вербанові запалений після вранішньої треби смолоскип, і головний жрець урочистим кроком почав сходити до возів. Досі першим серед волохів був Граб — він першим і мав зазнати Пекової помсти.
Вербан підійшов до його воза й підпалив іззаду сухий хмиз. Двоє косаків, які тримали волів за налигачі, тепер пустили їх і вдарили по вгодованих спинах бичами. Схарапуджені й ударами, й вогнем, що вище й вище хапався вгору, косуючи назад, воли побігли, й услід їм знявся багатотисячний гамір. Люди кричали з радощів і зі страху, бо видима смерть, а ще й така, волфівська, нажахає кого завгодно, дарма, що Граба всі боялися й ніхто в Стані не любив. Полові круторогі воли бігли трусом, аби бодай якось утекти від кривавого полум'я, що від бігу ще буйніше палахтіло, зажираючи хуру. Й коли нековані колеса відторохтіли мерзлим степом на добрі гони, Вербан підпалив другий віз.
Волф, що лежав у ньому, заходився верещати з самого початку, ще вогонь і п'ят йому не лизнув. І се мов зошалило все стотисячне юрмисько. Порушуючи давній закон, вої, велії й підлі, все ближче й ближче підступали до возів, які один по одному підпалював священним смолоскипом новий зверхник волфів. І після того коли Вербан пустив у холодний степ останню офіру, трапилося несподіване.
Палаючі вози носилися тепер усюди, скільки видно було з найвищої точки паґорба. Зошалілі тварини гасали наввистриб в усі боки, не владні втекти від вогню, з деяких возів ще лунали крики приречених, і се ще дужче гнало волів. Два вози, які вже горіли згори до споду, раптом зіткнулися на повній швидкості й перекинулись. Одна пара волів зламала війя й побігла далі в самому ярмі, обсмалена й озвіріла, друга пара лишилася догоряти серед двох жахливих смолоскипів разом із жертвами.
Се сталось неподалік од людського юрмища, й крики знялися до самого неба. Інші дві пари волів, ступившись ярмами, намагалися зіпхнути одні одних і бігли на страшне вогнисько, несилі ні розвернутися вбік, ні розчепитись. Вони так і перескочили черезь вогонь. Дехто заходився вибігати навперейми їм, щоб одігнати, та тварини вже нічого не бачили й не чули, крім червленого жахного полум'я, що намагалось проковтнути їх. Одного можа вони підібгали й розчавили, решта встигла сахнутись. Але тепер настав переполох серед густого юрмища під лісом. Дві горючі хури неслися просто туди, й люди кинулись урозтіч. Та натовп настільки вщільнився, що передні мусили лізти на голови заднішим. Зчинилася тиснява, знявся лемент, і вже не чути було навіть окремих голосів, лише загальний розпачливий гомін бивсь об ліс і знову вертав на примерзлі обшири степу. Дві ж пари волів, яким уже й хвости помертвіли від вогню, бігли і бігли наввистрибки й дедалі швидше, й на повному бігу врізались у натовп.
Усьому військові раптом заціпило, й тепер стало виразно чути передсмертні крики подавлених людей, яких жер і глитав ненаситний Пек.
Усе те тривало годину чи й більше, доки попечених і понівечених воїв, що лишилися живими, порозтягали від вогню. Багато хто так і покляк на місці, оддавши душу холоднорукій Морані, яка понесла їх до іраю чи пекла. Попід лісом зависла куделя нудного диму, а в степу й досі носилося кілька палахких возів.
Коли й стогони, й крики нарешті зсякли, Осмогруд підійшов до Вербана й зміряв його пекучим поглядом. Хотів сказати, що ся кара жде кожного волфа, який знеправдить себе перед дідніми кумирами, кожного, хоч би якого чину та стану він здобув. Але Вербан зрозумів його й так і покірливо схилив очі додолу, мов перед справжнім Великим князем.
Осмогруд мовчки шарпнувсь убік і, проминувши Любицю, пішов туди, де поза чужими спинами ховався брат його матері.
— В колодки, — сказав Осмогруд, ні до кого не звертаючись, і Валдислава негайно схопили й сповили поясами.
Коли Осмогруд повернувся знову на своє місце, Любиця теж, як допіру й Вербан, схилив перед ним вічі. Сталося те, чого він уже давно хотів і мовчки домагавсь, але було трохи й незручно, мовби се він підібгав Осмогруда під свою волю. Незручно й разом із тим лячно, що молодий володар так чіпко береться до волости.
