Я не звик, Анджело, до перерв у роботі. Мені тоді щойно виповнилося сорок, та я вже п’ять років працював першим заступником у відділенні загальної хірургії, я був наймолодшим за віком заступником у лікарні. Кількість моїх приватних клієнтів зростала, і, може, не дуже охоче я проводив дедалі більше операцій у клініці. З подивом я помітив, що став цінувати сервіс, за який треба платити, за чистоту, добру організацію, тишу. Мені було лише сорок, а я вже, мабуть, не любив свого фаху. Хлопцем я накинувся на роботу із запалом. Потім була спеціалізація, перші роки практики були для мене важкими й бурхливими, як той стусан санітарові, який не дочекався, доки паровий автоклав правильно завершить цикл стерилізації інструменту. Потім, майже непомітно, до мене прийшло почуття безтурботності разом із легким розчаруванням. Я поговорив про це з твоєю мамою, вона сказала, що я просто призвичаювався до життя дорослої людини, перехід необхідний і загалом бажаний. Мені щойно виповнилося сорок, а я вже перестав обурюватися. Не те щоб я продав душу дияволові, просто я не запропонував її Богові, я тримав її в кишені, у тій кишені, яка того дня була тим клятим баром. Горілка збадьорила мене.
– Увімкни, тут така спека, – гаркнув високий, замащений вапном хлопчина, дивлячись на завмерлі лопаті вентилятора, і попрямував до настільного футболу з кремезним приятелем.
Натиснув на циліндричний важіль, і м’ячики посипалися з дерев’яної коробки. Кремезний вкинув перший м’ячик у поле щосили, це мало відповідати певному ритуалу, і гра розпочалася. Обидва говорили мало, стискаючи ручки та завдаючи точні й сильні удари, від яких аж здригалися металеві перетинки. Знехотя бармен вийшов з-за стійки, витираючи вологі руки об фартух, та увімкнув вентилятор. Коли він уже збирався вертатись, я віддав йому келишок:
– Принеси мені ще один, будь ласка.
Лопаті вентилятора почали поволі ганяти гаряче повітря у барі, злетіла серветка, і я нахилився по неї. Я побачив декілька брудних остружків, а трохи далі ноги обох гравців. Коли я випростався, то відчув приплив крові до голови після раптового нахиляння. Бармен поставив новий келишок з горілкою на мій стіл. Я видув її одним махом. Мій погляд поплив до музичного апарата. Це була стара модель блакитного кольору в цяточках, крізь екран можна було побачити металевий важіль, який ковзав по дисках, коли апарат вмикали. Я подумав, що було б непогано теж послухати якусь композицію. Будь-яку. Я знову згадав обличчя цієї жінки з надмірною кількістю макіяжу, грубувате й приголомшене, яке хиталося в сяйві від цієї музичної скриньки. М’ячик вилетів із футбольного столика й покотився підлогою. Виходячи, я залишив барменові непогані чайові, той одразу ж відклав губку, якою протирав стійку, і схопив гроші мокрою рукою.
Я знову вирушив до майстерні. Переді мною кілька напівроздягнутих дітлахів тягнули мішок з-під сміття, заповнений водою, з нього крізь дірки навсібіч били фонтанчики. Нарешті жалюзі майстерні були підняті, хоч і не повністю, я нахилив голову й увійшов. Там, під замащеним календарем з грудастою дівчиною, я побачив дужого чолов’ягу приблизно мого віку, затягнутого в робочий, почорнілий від мазуту комбінезон. Я сів поруч у його старий «сітроен діана» з гарячими сидіннями, і ми поїхали до мого автомобіля. Потрібно було замінити масляний насос і муфту. Ми повернулися по запчастини. Механік висадив мене перед своєю майстернею, закинув у багажник усе потрібне й вирушив ремонтувати.
Я не знав, куди себе діти, сорочка була мокрою від поту, окуляри замацані, та спеки я вже не відчував. Відчуття розслабленості від алкоголю було саме тим, чого мені хотілося понад усе. Останній рік, який був для мене успішним, я гарував без продиху, не виходив з лікарні, постійно готовий оперувати. Зовсім випадково я випорснув із зони досяжності, і можливість не ходити на роботу здалася мені несподіваною премією, я вже не бунтував, мені дуже подобалося бути туристом. Я завернув за чийсь будинок. Дітлахи вилили воду на купу пуцолану й почали будувати халупу, що скидалася на велике чорне яйце. Я зупинився й став на них дивитися очманілий від спеки. Моя мама не хотіла, щоб я виходив погратися надвір з іншими дітьми. Після розлучення вона оселилася в «народному» кварталі, неподалік від центру, там було не похмуро, навпаки, жваво й весело. Але твоя бабуся відмовлялася навіть визирнути у вікно, для неї цей квартал не був сумним – вона добре вміла приборкувати сум, – ні, набагато гірше, для неї це було майже убозтво. Це була остання межа перед її примарами. Вона жила у квартирі, відокремившись від усього, неначе на хмарі, на якій вона вибудувала власний світ, у який помістила фортепіано й сина. Як би мені хотілося в нудні пообідні години збігти вниз, у цей вир життя, та я не вважав за можливе принизитися до нього, і я вдавав, що для мене теж цього світу не існує. Вона квапилася сісти зі мною в автобус, що відвозив нас до її батьківського дому, у якому мешкала її мати. І в цьому місці, де було багато дерев і маленьких вілл, я нарешті міг розплющити очі. Там вона була іншою, якоюсь осяйною. Там ми разом валялися на ліжку в її колишній дитячій кімнаті й сміялися. Вона заряджала себе енергією, і її постать теж сповнювалася новим блиском. Потім вона вдягала пальто і свій повсякденний вигляд. Ми поверталися, коли вже було темно, коли на вулиці не можна було нічого побачити. Від автобусної зупинки до самого дому вона бігла, жахаючись прірви, що її оточувала.