– Обережно, обережно, – прошепотіла вона. Вона пішла до реанімації, до чергового нейрохірурга: – Там дівчинка, яку щойно привезли…
– Та ти ж без маски. Ходімо звідси.
Вони покинули цей асептичний блок, куди не допускали родичів, де хворі лежать голі поряд з апаратами штучного дихання, і разом повернулися туди, де тебе готувала санітарка. Нейрохірург подивився на електрокардіограму в моніторі та на кров’яний тиск.
– У неї низький тиск, – сказав він. – Ви виключили пошкодження огруддя чи очеревини?
Потім він подивився на тебе, побіжно. Швидким рухом пальців він підняв тобі повіки.
– То що? – запитала Ада.
– В операційній готові? – звернувся він до санітарки.
– Готуються.
Ада повторила знову:
– Тобі не здається, що вона схожа на нього?
Нейрохірург повернувся й підніс томографічний знімок до світла, що падало з вікна:
– Гематома розповзлася між мозком і твердою мозковою оболонкою…
Ада стиснула руки й запитала ще голосніше:
– Вона схожа на нього, правда ж?
– Можливо, навіть міжоболонкова…
На вулиці дощило. Ада пройшла коридором, що з’єднує приймальний покій з відділенням загальної терапії, притиснувши схрещені руки, у сорочці з половинним рукавом, тихо ступаючи в зелених гумових сабо. Вона не поїхала до хірургії ліфтом, піднялася пішки. Їй потрібно було рухатися, щось робити. Я знаю її вже двадцять п’ять років. Перш ніж одружитися, я навіть недовго залицявся до неї десь на межі між грою та щирими почуттями. Вона відчинила двері. В ординаторській був санітар, що виносив чашки після кави. Вона взяла шапочку й маску, квапливо наділа їх та увійшла в операційну.
Напевно, я побачив її дещо пізніше, коли поглянув на медсестру, щоб передати затискачі. Дивно, що я її тут бачу, подумав я, вона працює в реанімації, і ми зустрічаємося рідко, переважно в барі, у підвалі. Та я не звернув на неї особливої уваги, навіть не кивнув їй на знак привітання, відчепив ще один затискач і віддав їй. Ада дочекалася, доки мої руки звільняться від операції.
– Професоре, можна вас? – прошепотіла вона.
Тим часом медсестра видобувала голку, схожу на спис, зі стерильного пакета, я почув шарудіння розірваного плівчастого паперу, повернувся й зустрівся поглядом з Адою. Вона стояла поряд зі мною, а я цього не помітив. То була пара жіночих очей, без макіяжу, що тремтіли на світлі. До того як піти працювати в реанімацію, вона була одним із найкращих анестезіологів у лікарні, робила анестезію багатьом моїм пацієнтам. Я бачив, як вона не піддавалась емоціям і в складніших випадках, і завжди її за це поважав, тому що знав, як важко їй було стримувати себе під цією зеленою сорочкою.
– Опісля, – буркнув я.
– Ні, це терміново, професоре, прошу вас.
Тон її голосу змінився, у ньому була якась дивна владність. Медсестра простягнула мені голкотримач. Я ніколи не переривав операції до повного її завершення. Я стиснув руку й помітив, що зробив це з запізненням. Я збирався зашивати м’язову фасцію на очеревині. Відступив, щоб віддалитися від пацієнта, та наштовхнувся на когось, хто був у мене за спиною.
– Закінчуй ти, – сказав я своєму асистентові.
Медсестра передала голкотримач йому. Я почув, як ця залізна штука ляснула йому по долоні в гумовій рукавичці, глухий звук, що раптом відлунив у моїх вухах. Усі присутні подивилися на Аду.
Двері операційної беззвучно зачинилися за нами. Ми стояли непорушно одне перед одним у залі попередньої анестезії:
– Ну, що там?
Груди Ади здіймалися під сорочкою, на відкритих руках від холоду повиступали сироти.
– Професоре, там у нас дівчина з черепною травмою…
Не звертаючи на це уваги, я машинально стягнув з себе рукавички:
– Та кажіть уже.
– Я знайшла щоденник… у ньому було її прізвище, професоре.
Я підніс руку й зірвав їй маску з обличчя. У її голосі більше не було збудження, сміливість скінчилася. Це було прохання по допомогу, спокійне та майже нечутне:
– Як звати вашу дочку?