Нараз Кiм чомусь пригадав своє прощання.
Вiн сам вибрав Зiрку i, коли корабель-матка випiрнув поблизу неї iз пiдпростору, почав квапливо збиратися.
Генрiх, командир корабля, його давнiй приятель по третьому й четвертому життю, вперто мовчав, i це мовчання розсердило Кiма:
- Я знаю, про що ти думаєш, - сухо проказав вiн. - Обов'язок... творчiсть... Нема нiчого вищого, нiж творення життя... учнi Великого... Ти забув, що я вiльна людина i тому маю, окрiм обов'язкiв, силу-силенну прав. Я вибрав iз них одне - спокiй, вiдпочинок, назви це як завгодно. Адже ти не будеш заперечувати...
- Не буду, - сумно погодився Генрiх. - Але все одно це егоїстично - двiстi сорок рокiв знати лише обов'язок i раптом... Iмпровiзаторiв багато, є професiонали незгiрш за тебе. Проте Великим нарекли лише одного. Як ти гадаєш - чому?
- Але я виснажений! - Кiм розсердився не на жарт. - Я зiпсував цiлу планету. Подумати лишень - не врахував один вид, комашину, а вся еволюцiйна побудова розсипалася, зiйшла нанiвець. Ти знаєш, що я пiсля Дзiнтри спати не можу? Увесь час гадаю: як я мiг зробити такий жахливий промах? Як?! Тепер там доведеться все переробляти. Заново! I це - пiсля Великого... - вiн спробував розсмiятися, але в нього нiчого не вийшло.
- Нi, - похитав головою Генрiх. - Все це слова... Великим тебе нарекли не за вiрнiсть обов'язку. Ти став символом нашої професiї... Але чому ти тiкаєш у кущi пiсля першої ж невдачi - цього не зрозумiє нiхто. Ми не боги, кожен iз нас має право на помилку. Тiльки гордощi... Тiльки непомiрна гординя нашiптує тобi, що краще одiйти вiд справ, сховатися.
- Я втомився, - знiчено пробурмотiв Кiм. - Я беру собi найменше позбавлений життя невеличкий свiт, який, до речi, будь-коли може бути спалений плазменим викидом свiтила. Я перетворю його на Рай i, нарештi, вiдпочину.
Генрiх одвернувся.
- Менi шкода тебе, друже, - мовив вiн на прощання. - Ти втомився - отже, ти помер. А твоє "до речi" - лише бравада. Ти хочеш, щоб цей свiт залежав вiд тебе? Менi шкода цього свiту.
Вiн давно не ходив до пустища, i лiсову стежину заполонила буйна рослиннiсть. Пiд ногами - пружний мох, раз у раз доводиться вiдхиляти вiд обличчя пухнасте листя. Кiм навiть погладив один листок - це теж був його шедевр: змодельована ним рослиннiсть за два роки наситила розрiджену атмосферу Раю живлющим киснем. На третьому роцi тут з'явилися птахи. А на п'ятому - в бiованнi завовтузилися шестеро цуценят - три пари. Одного з них вiн опiсля назвав Одновушко Мокрий Нiс.
Зiйшла Зiрка. Свiтило стояло над обрiєм низько, в каламутно-жовтiй iмлi. Навiть неозброєним оком було видно, як неспокiйно коливається його плазмене тiло. Кiм вiдчув, як його вколола тривога, i пришвидшив крок.
"А й справдi, Зiрка поводить себе загрозливо, - подумав вiн. - До лiтньої пульсацiї ще пiвтора мiсяцi, вона ж розпухає буквально на очах. Дивно. Вона розпухає, а стабiлiзатор не спрацював. Чому? Я занадто безтурботний. Ну нiчого. Ми тебе зараз швидко заспокоїмо..."
Водночас iз деяким занепокоєнням ще гострiше озвалося у ньому почуття творця, яке вiн умоглядно мiг порiвняти хiба що з почуттям материнства. Зрiдненiсть iз цим свiтом для нього була не абстрактно-фiлософською. Для нього це були сiм рокiв виснажливої працi, постiйне напруження психiки, що межувало з нервовим виснаженням. Вiн пам'ятав, вiн знав цей свiт мертвим. Тепер тут справдi Рай, а вiн його безтурботний господар... Тому що на все махнув рукою... Рештки вигадки й таланту вiн вiддав своїй Втiсi: забороненому плодовi, який, певно, мариться кожному, хто вмiє створювати життя. Чи хотiв вiн, щоб його витвором стала жiнка? Кiм укотре ставив собi це питання i вкотре вiдповiдав: "Нi й нi!" Вiн хотiв iще раз утвердитись у своїх професiйних можливостях - ось що безперечно. Та, очевидно, Рай не заспокоїв його душу... Тодi, може, вiн вiдчував жiночу сутнiсть свого витвору пiдсвiдоме? Може, при конструюваннi генної матрицi його розпеченому, майже знетямленому мозку нашепотiла щось самотнiсть? Принаймнi, коли вiн отямився пiсля акту творення, то нiчого _такого_ не знав. Пiдозрювати мiг що завгодно, але знати не знав...
Лiс скiнчився. Пiд ногами захрускотiли кремнiйовi пластинки скелястого косогору. Ще трохи - й вiдкриється пустище.
...Так, вiн не думав тодi про можливе покарання. Хтось завжди переступає заборону першим. Напевне, той, хто вiдчує, що може переступити. Вiн змiг. "Хай тепер засуджують, - думав вiн тодi. - Все одно, це найграндiознiший експеримент, який будь-коли ставила людина". Єдине, що бентежило його, то це простота i дитинна наївнiсть розуму його пiдопiчної. Бентежило й тiшило... Кiм, на жаль, не був психологом, але щире кохання, з яким горнулася до нього Втiха, розпiзнати зумiв.
- Ах, ах, ах! - закричав у заростях дивувальничок. Цей крихiтний птах був створений ним пiд час останньої екологiчної корекцiї, а для чого - встиг забути.
Було чому дивуватися.