Повний чоловік з дуже втомленим виглядом довго вникав у суть питання. Нарешті зрозумів, що від нього хочуть.
— Колишній механізатор? — перепитав Івана.
— У МТС у Миргороді працював. А це моя дружина — викладач.
Директор спідлоба подивився на вже немолоду пару.
— Я сам з України. До мене дружина не зважилася приїхати. Так і коротаю життя наодинці. Але давайте по суті. Вас, чоловіче, ми зможемо взяти механіком. Для дружини теж робота знайдеться. А з гуртожитком найближчим часом немає ніяких перспектив. Доведеться пожити на приватній квартирі.
— Подивіться на нас, — сказала Іра. — По нашому зовнішньому вигляду можна легко визначити, що нам далеко не по двадцять. У нас вже є діти і онуки. Невже не можна знайти хоч би маленьку кімнату в гуртожитку?! Щоб ми ні від кого не залежали, нам ніхто не накручував нерви, щоб ця кімнатка була наша.
— У нас постійно звільняються ув'язнені. Більшість їх не пускають за Урал. Всі просять маленьку окрему кімнатку. Але де їх взяти? Ось в чому питання.
У підсумку, вийшли з кабінету директора з «таком». Іван обурився:
— Навіщо треба було підкреслювати, що до нього дружина не приїхала. Не всі жінки такі.
Іру турбувало своє:
— Роботу знайти можна, але як бути з житлом?
— Переб'ємося на приватній квартирі, — спробував заспокоїти її Іван.
Іра зупинилася, подивилася в очі чоловікові:
— Ваня, уявляєш, що означає доживати свій вік на орендованій квартирі, коли кожен твій крок контролюється. Уяви, як стара господиня буде нам вказувати, що ми зробили не так, зробили не те, витрачаємо бездумно світло і газ…
Настрій Іри остаточно зіпсувався, незважаючи на те, що вона намагалася показати, що все йде нормально.
Іван відчував це і за її поглядами, і з розмов, які він намагався перевести в нейтральне русло.
Чим більше підприємств і організацій відвідувало подружжя, тим похмурішою ставала Іра. Їм абсолютно ніде не запропонували житло. А вона не хотіла доживати віку без свого кутка. На довершення до всього, Іра звернула увагу, що ніде не видно яблунь. Якщо і росли, то китайки, які давали дрібні плоди.
— Чому тут не ростуть нормальні яблуні? — запитала вона чоловіка.
Чуб знав пристрасть Іри до яблук. У них біля хати ріс невеликий сад з яблунь рідкісних сортів. Особливо цінувалися пізні сорти. Дружина ховала плоди на горище, зберігала їх у ящиках.
На Новий рік вона ставила в центрі столу вазу з яблуками. Вони вважалися і у дорослих, і у дітей основною новорічною стравою. Свіжими яблуками наряджали ялинку.
Тому Іван зачекав з відповіддю. Він думав, як би простіше пояснити дружині. Але нічого нейтрального на думку не спадало. Рубонув з плеча:
— Тому, що дерева вимерзають.
Почувши це, Іра заплакала.
— Заспокойся, Іришка. Світ клином зійшовся на яблунях? Будемо їздити за кедровими горішками в тайгу.
07.02.1952 рік
На вулиці зовсім попустило. Морози стали слабшати, все частіше про себе заявляли відлиги з плюсовою температурою, веселими струмками і туманами. У супроводі сержанта Іванько ми по мокрому снігу пройшли в кімнату для побачень. Там нас уже чекала Іра. Її волосся було сплутано. Очі були мокрими, з червоними колами навкруги них.
Після невдалої поїздки по місту вона зрозуміла, що не може залишитися тут на постійно. Незважаючи на любов до Івана, вона не могла доживати своє життя на приватній квартирі, вона не могла кожен день усвідомлювати, що тут відбувають покарання політичні в'язні, що її в будь-який час можуть вбити чи пограбувати на вулиці, що тут навіть не ростуть нормальні яблуні.
Червоними від сліз очима подивилася на нас.
— Тільки не треба мене вмовляти, — сказала гучним голосом. — Я вже все вирішила.
— На політичний ізолятор можна не дивитися, ви до нього звикнете і скоро не будете помічати, щоб на вас не напали на вулиці, треба просто вести себе більш обережно, з часом ви вирішите питання по житлу, — спробував переконати Іру Миша. — Ви поживете трохи, притретесь…
При цих словах Іра заридала.
— Не треба мене вмовляти…
— Тут не так погано, як вам здається, — втрутився Окуджава. — Я тут народився і виріс. Ніде не бував і мене нікуди не тягне. Коли ви звикнете, вас звідси не виженеш.
— Мужики, не городіть дурниці. Іришка каже все правильно: не можна на старості років поневірятися по чужих кутках, нікуди звідси не дінеться величезна сіра будівля ізолятора, на вулицях міста будуть продовжувати грабувати і вбивати людей, тому що більшість громадян колишні зеки, тут не ростуть і ніколи не виростуть нормальні яблуні, — підтримав дружину Іван. — Навіщо ж казати неправду?!