— Іра, якщо ти любиш нашого друга, а ти любиш, у вас за плечима десятиліття спільного життя, підстав плече Івану, — попросив жінку Молдаван.
— Навіть моя любов до Вані нездатна мене тут втримати, — закрила мокре від сліз обличчя Іра.
— Дружина повинна коритися своєму чоловіку, так було заведено здавна, — сказав Окуджава. — У нас в родині і зараз так прийнято: куди голка, туди й нитка. Куди я скажу, туди дружина і поїде.
— Досить! — обірвав його Іван. — Я тут і сам як-небудь проживу. Так завгодно долі.
Але Окуджава не втримався:
— Іра, подумай! Дружини декабристів кинули все і поїхали слідом за чоловіками.
Жінка заплакала ще дужче. Іван обійняв її, почав заспокоювати:
— Все буде добре. Ми з тобою будемо підтримувати постійний зв'язок. Незважаючи на відстань, ти будеш завжди зі мною.
— Вибач мене, бабу недолугу, але я тут жити не зможу. Я не зможу кожен день прокидатися в чужій квартирі, виходити на вулицю і бачити сіру громадину, яка височіє над містом, боятися, що мене пограбують або вб'ють.
— Я тебе розумію. Тут суворі краї, жорсткі порядки.
Ірина тихо промовила:
— З мене декабристки не вийшло…
Сержант Іванько дозволив нам проводити дружину Івана. Ми стояли по той бік прохідної, розмовляли про те, про се. Вже ніхто не намагався умовити Іру залишитися. Це питання було вирішене остаточно і оскарженню не підлягало.
Подружжя давали один одному поради і настанови, як себе вести. Іван передавав привіти дітям і онукам, наставляв дружину, щоб вона вела з ними суворо, щоб без нього життя не здавалося їм медом.
Іра радила чоловікові знайти собі хорошу господиню, щоб вона готувала їсти, прала і прасувала, щоб він відчував себе тут, як вдома.
До вокзалу з табору йшла попутна машина. Сержант Іванько домовився, щоб Іру підвезли до вокзалу.
Іван допоміг їй залізти на кузов полуторки. Шофер піддав газу, машина рушила з місця. Іра, поки вантажівка не зникла за поворотом, стояла, тримаючись за високий борт, який відділяв кузов від кабіни, плакала і махала нам рукою.
Ми не висловлювали ніяких емоцій і не махали руками. Іван махав рукою й усміхався.
Жінка весь час дивилася на чоловіка і махала Івану рукою. Все її лице було мокре від сліз. Ми в пригніченому стані пішли в барак. Іван ліг на нари. І на наші спроби завести з ним розмову, відвернути його від тяжких думок, ніяк не реагував.
Вночі я прокинувся від глухого стогону, що переходив у плач. Спустився з другого ярусу. Іван скреготав зубами.
Я часто чув, як плачуть жінки, вони пускали сльози з різних приводів. Але жодного разу в житті я не чув, як плачуть чоловіки.
Приторкнувся до нього. Він не ворухнувся. Але видно було, що я його розбудив. Він відкрив на мить очі. Знову закрив, поринувши у свої роздуми.
— Чуб. Не прикидайся. Ти не спиш, — тихо промовив.
Іван піднявся. Опустив ноги на підлогу. Не поспішав одягатися.
Посидів трохи, не кажучи ні слова. Пару раз пригладив голену голову, заросле щетиною, змарніле за останні дні лице.
— Іра поїхала. З цим треба змиритися, — тихо сказав я, намагаючись вловити його настрій.
— Я її розумію. Тут неможливо жити нормальній людині, — ніби не від себе, а як чоловік зі сторони, промовив Іван.
Він замовк і надовго задумався. Вдивлявся в його неголене обличчя. На ньому ніяких емоцій. Ця його байдужість, відчуженість від усього не на жарт мене злякали.
Я порушив тишу, запитав, про що він думає.
— Сиджу і думаю, як мені краще покінчити з життям, — промовив він, втупившись поглядом у підлогу. — Або повіситися, або кинутися з даху, або задуматися про своє собаче життя на рубці, щоб прямо на мене звалилося дерево.
— Не дурій.
— А що мені залишається робити? Немає в мене більше ні дружини, ні дітей, ні будинку, ні роботи, ні Батьківщини. Все, чим я жив ці роки. Що давало мені сили боротися з труднощами нашого собачого життя. Тепер у мене нікого і нічого не залишилося. Я не бачу сенсу для подальшого існування.
— Почни все з нуля. Наберися сили і мужності. Забудь все і почни. Змирися з важкими втратами. Вася Цвях знайшов колишню зечку, пристав до неї у прийми. Живе, не помер.
— Кулінар! Ти нічого не розумієш у моїй ситуації. Може, для Цвяха батьківщина, сім'я і робота не так багато значили, як для мене. Розумієш, з від'їздом Іри життя моє скінчилася. Я втратив його коріння. Все, що живило мене в ув'язненні, давало сили й наснаги.