— Іноді обставини змушують нас різати по живому. Ось і ти відріж раз і назавжди.
— Це неможливо, поки я живий. Коли помру, всі питання знімуться. Рідні перестануть мене кожен день жаліти і побиватися, що вони не можуть для мене що-небудь зробити, щоб полегшити моє самотнє існування.
Ми проговорили з Чубом до ранку. Мої наміри відвернути його від сумних думок не увінчалися успіхом.
— Мені в цьому житті робити нічого, — закінчив він нашу розмову.
10.02.1952 рік
Тепер я не спав ночами. Не відходив від Чуба днем, коли ми валили дерева або виконували іншу роботу. Кілька разів він намагався навмисно опинитися під падаючим деревом. Кожен раз я вчасно помічав його спробу і відштовхував у бік, отримуючи натомість тисячі прокльонів.
Тільки втручання Миші, який різко заспокоював його, рятувало мене від фізичного зіткнення з Іваном.
Я постійно стежив за своїм другом, щоб уберегти його від нерозважливого вчинку.
Якось прокинувся вночі від якоїсь метушні. Подивився вниз. Чуба на нарах не було. Миттю зіскочив з нар. Пробігся по бараку.
Хропли сонні, натруджені люди. Стояла глибока ніч. За вікнами барака заснули навіть прожектора. Їх яскраві промені не бігали по зоні. Вони нерухомо розрізали темний безмовний простір.
Відразу біля дверей барака була саморобна вішалка, зроблена столярами табору. На неї ми, зазвичай, вішали верхній одяг. Мені в голову не прийшло шукати там Івана. Коли я втратив усяку надію його знайти, мало не зіткнувся з ним лицем до лиця.
Він зачепив за гачок вішалки свій ремінь, зробивши з нього петлю. Вішалка висіла на рівні його очей. Щоб затягнулася петля, Івану довелося підібгати ноги.
Миттю розбудив Молдавана. Удвох ми звільнили Чуба від петлі. Миша гарячково почав тиснути на груди. Іван не подавав ніяких ознак життя. Я подумав, що нашого друга вже не повернути, йому вдалося задумане.
Але Молдаван продовжував тиснути на груди. Розлючено працював руками. І сталося диво: Іван почав важко дихати і відкрив очі.
Прийшовши до свідомості, Чуб кинувся на мене з кулаками.
— Навіщо мене вийняли з петлі? Це ти все про мене турбуєшся!
Миша заламав йому руки за спину.
— Дайте мені спокійно померти, — попросив Іван.
— Перестань дуріти, — твердо сказав Молдаван. — Ти будеш жити. Ми тобі не дамо вмерти.
Іван заспокоївся. І до кінця дня не зронив ні слова. Він про щось зосереджено думав. І це його мовчання дратувало мене, знову викликало тривогу.
В кінці лютого морози остаточно змінилися хуртовинами. Вантажні автомобілі, тракторні візки і сани, запряжені кіньми, постійно вивозили сніг за територію табору.
Снігові заметілі завивали ночами. Ліхтарі, дріт і все, що погано трималася, безладно барабанило здається і по наших безсонних головах, навіваючи думки, що весна і літо принесуть тепло і зменшать тягар нашого підневільного життя.
В цю вітряну сніжну погоду начальство не переставало думати про норми, про те, що батьківщина не перестає мати потребу в деревині, а, значить, і в нашій підневільній праці.
Сталінець тягнув в черговий раз наш вагончик в тайгу. В кінці просіки ми вивалили з вагончика. Вишикувалися за звичкою. Побрели до місця рубки.
Там, на верху, шаленів вітер, гойдалися з боку на бік верхівки кедрів. Іноді здавалося, що вітер виверне дерево з коренем або зламає його, настільки він був сильний.
Зазвичай, вітер і сніг робили свою чорну справу. Вони виламували або викорчовували з коренем цілі ділянки тайги. Вітер нагинав дерево, його засипав сніг. Коли воно нахилялося, сніг остаточно засипав, а потім нагинав дерево і ламав його або викорчовував з коренем.
Але сьогодні над нами лише шуміли крони дерев, внизу було відносно тихо. Незважаючи на те, що кедри відхилялися, вони все одно поверталися в своє вертикальне положення.
Рубка почалася без вогнищ. Охоронці не дозволяли нам їх розводити. Самі грілися, загорнувшись у теплі кожухи і постійно ходячи ділянкою, контролюючи нашу роботу.
Табір не виконував план по лісозаготівлях. Начальство намагалося з усіх сил, щоб в останні дні місяця закрити завдання, прикрити свою дупу.
Сніг втратив свою крихкість. Він налипав на валянки, досить швидко перетворюючись на воду.
Коли ми з Іваном завалили перший кедр, вирішили тут же біля поваленого дерева відпочити. Сховались у глибокому проході снігового замету. З таких заметів поруч визирали тільки сірі шапки. Більше нічого не було видно.