— Так.
Обіцяєш?
— Інакше я просто не зможу існувати.
Ми знову обнімаємося. І вино, і їжа відразу відійшли на другий план. В одну мить опинилися на підлозі. Але не встигли віддатися пристрасті, як мені знову зробилося дуже добре.
Я підхопився з підлоги, розчарований черговою невдачею.
Кохана продовжувала лежати.
— Підійди до мене, — поманила пальчиком. — Нагнись!
Коли я нахилився, вкотре міцно обняла і не відпускала до тих пір, поки їй не стало добре. Подивилася на ходики на стіні, радісно прошепотіла:
— У нас ще є шанс! Ми встигнемо отримати своє.
Ми сідаємо за стіл в одязі Адама і Єви. Наливаємо вина. Трохи втомлені, заспокоївшись від першої зустрічі наодинці, заводимо розмову про майбутнє, що останнім часом все більше хвилює наші голови.
— Як нам звідси вибратися? — запитує швидше себе, ніж мене, Клава.
— Прийде час і нас просто випустять, — відповідаю на її питання.
— А мені здається, що ми тут назавжди. Що вони знайдуть причину, щоб накинути новий термін, — вона сумнівається, що отримає близьку свободу.
Я теж страшенно боюся залетіти. Із-за дурості у нас багатьом строк накинули. Мені часто здається, що хтось із працівників табору знайде привід, щоб не випустити її і мене на волю.
Свобода. Я б пив її як холодну джерельну воду. Вісім років. А мені здається, що я прожив тут ціле життя. Нари, бараки, колючий дріт, «стріляючі» кедри, смердючі онучі — ось моє молоде життя.
Я дякую долі, що вона звела нас з Клавою. Це найбільший подарунок, який я отримав від життя. І тепер головна моя задача, щоб не втратити цей подарунок. Вийти на волю і зі спокійною совістю віддатися своїм мирським справам.
Як можу, заспокоюю Клаву:
— Головне — не залетіти, щоб нам не пришили нову статтю. Тоді ніхто нам не завадить з тобою вийти звідси, коли закінчиться наш термін.
— Невже всі мої мрії збудуться. Я ніколи не побачу високої стіни з колючим дротом, — вимовляє моя кохана.
— Будь проклятий цей сибірський край. Поїдемо до милої України, щоб більше ніколи не перетинати Урал, — продовжую я.
— Ти мене не обдуриш, ти мене забереш з собою? — запитує вкотре Клава.
— Я вдячний долі, що вона звела мене з тобою, — заспокоюю її. — Ми будемо все життя разом.
— Можна бути впевненою?
— Хіба я схожий на брехуна?
— Не схожий. Але все одно присягнись, що ти ніколи не обдуриш.
— Клянусь! Я тебе ніколи не обману.
Я беру її в свої обійми. І вся вона, після важких мішків, здається пір’їнкою в моїх руках, шепочу:
— Вийдемо на волю, одружимося. І до самої своєї смерті будемо разом.
Після невдалих спроб мене знову охоплює бажання. На цей раз я тримаюся з усіх сил, щоб коханій зробити добре. Стаю колінами на підлогу, до крові кусаю губи. Роблю все, щоб протриматися як можна довше. Розслабився, коли Клава вся напружилася, голосно скрикнула і розпласталася на підлозі.
Коли поверталися на млин, притиснувшись один до одного, запитав у Клави:
— Чому ти раніше гнала мене від себе?
— Тому, що не вірила тобі. Думала, що ти хотів перепихнутися зі мною, як всі мужики. Ти ж не такий?
— І ти не така, як думав про тебе раніше. Мені здавалося, що ти відчуваєш себе англійською королевою.
— Невже?
— Така недосяжна.
— Це тому, що чоловіків у своєму житті нормальних не зустрічала. Доводилося мати справу з одними покидьками.
При цих словах Клава стала сумною. На очі її накотилися сльози. Вона відвернулася від мене і тихенько заплакала.
— Що з тобою? — стривожився я. — Чому ти плачеш? Я тебе образив?
— Нічого, пройде — відповіла вона.
І сховала обличчя в коричневу хустку.
12.03.1952 рік
Плач Клави не дає мені спокою. Вдень і вночі думаю, що у неї на серці. Чому вона плаче. Попросив розповісти, як вона потрапила за ґрати. Улюблена довго відмовчувалася. Казала, що вона про себе нікому не розповідає.
Але після довгих роздумів одного разу виклала все, що відбулося з нею, з властивою тільки їй прямотою.
Вона повторила долю батька. Він залетів у п'яній бійці на весіллі товариша по службі. У цій п'яній бійці вбили людину. Слідчі довго розбиралися, хто бив останнім і чим бив. Загриміла за грати ціла група. В тому числі і її батько, який нікого нічим не вдарив, тільки знаходився в числі забіяк.
Як не відстоював свою невинність, не міг довести ні слідчому, ні суду. Його загребли під загальну гребінку. Сім'я жила в приватному будинку, який дістався батькові від діда.
Коли батько відбув свій термін, його не пустили далі Уралу. Він умовляв маму переїхати до Сибіру. Після довгих коливань вона погодилася. Продали будинок у Курську, купили в Кемерово. Туди приїхав батько після звільнення.