На наступний день вона не з'явилася на об'єкті. Тітка Женя передала, що у неї нервовий зрив. Її на кілька днів звільнили від роботи. Як я не добивався, дізнатися у неї детальніше, що сталося, не виходило. Вона відверталася від мене.
Я розхвилювався: що з Клавою?! Коли трохи заспокоївся, написав їй маляву. Просив розповісти, що з нею сталося, чому вона не виходить на роботу.
На наступний день тітка Женя під великим секретом, щоб, не дай Бог, не помітили вертухаї, передала мені відповідь.
«Валера! Я так більше жити не можу. У мене вже немає сил терпіти його знущання. Зрозумій мене правильно. Я не можу відмовити нікому з охорони. Нічого не доведу борзим псам. Ситуація на їх стороні. Єдине, що я можу, це накласти на себе руки, до чого все більше схиляюся. У мене піднялася температура. Постійно мучать головні болі. Я знесилена. Лікарі не випускають мене на роботу.
Я не знаю, що робити далі. Особливо після того, як зустрілася з тобою. Але що б не сталося, ти повинен знати: єдиний чоловік, з ким я бачу своє майбутнє, це ти».
Прочитав листа і довго не міг прийти в себе. Помітивши це, напарники не стали мене чіпати. Стояв серед цеху, слухав різкі звуки дробарки і думав, що мене чекає попереду.
Коли дробарка зупинилася, до мене підійшов Миша. Він відвернув мою увагу від важких думок.
— Що стоїш, як бовдур?
Подивився на Молдавана. І показав сірий паперовий аркуш.
Він пробіг маляву. В його темних молдаванських очах спалахнула така іскра ненависті, що я мимоволі злякався.
— Я його, гада, урою, зараз же урою, — блиснув він темними очима.
Він кинувся бігти, але я зупинив його.
— Не поспішай, давай подумаємо.
— Нема що думати. Таким немає місця на землі.
— Ти ж не дав залізти мені на стіну з колючим дротом. І тепер я думаю, що це добре. Вже б нікому було розрахуватися з Рябим. Ми його все одно уроем. Але не треба поспішати. Треба все до дрібниць продумати.
— Що там думати. Таким покидькам не місце на землі.
— Ти відправиш його на той світ, чим підпишеш собі вирок. Слідчі почнуть розбиратися, що до чого. Вийдуть на мене і Клаву. Накинуть нам нові терміни. Це нам треба?! Його потрібно прибрати так, щоб комар носа не підточив. Начебто він загинув випадково.
Мишко зупинився. Сунув руки в кишені куфайки, старої, подертої, але яка все одно не могла приховати його спортивної фігури, як сірий старий картуз не міг спотворити його бронзове обличчя.
— Кулінар, напевно, ти прав. Нам треба все добре обміркувати, — сказав він подумавши.
Після тижневого нервового напруження мене попустило. Мені здавалося, що все, що відбулося, було не зі мною і Клавою, а з якимись сторонніми людьми. З дивовижним спокоєм я думав, як краще покінчити з цим чудовиськом у людській подобі, позбавити від нього себе і Клаву.
Іван Чуб, який був присутній при розмові, сказав:
— Ви не відкидайте ще один варіант. Треба піти до Ольвача і поговорити з ним по-доброму.
Миша зняв з голови сірий картуз, пом'яв його деякий час у руках, потім з надією в голосі промовив:
— А, може, дійсно, ти підійдеш до Ольвача, поговориш з ним, як мужик з мужиком. Може, бля, він тебе зрозуміє.
Сам про це думаю, але дуже сумніваюся, щоб це пихате фуфло змогло мене зрозуміти.
— Піди, спробуй по-хорошому, — сказав Чуб. — Можливо щось вийде.
25.03.1952 рік
Наступного дня я став шукати зустрічі з Ольвачем.
По зоні ходив високий стрункий чоловік. У таборі всі знали витягнуте біле обличчя з рудими цяточками, гострий ніс, високий лоб, який обрамляло руде волосся. Він був самовпевненим і швидким на прийняття рішень.
Як завжди, він тримав наган у руці, що наводив жах не лише на арештантів, але й на охорону. Лише зрідка він ховав його в кобуру. Я непомітно йшов за ним по п'ятах. Спостерігав, як він чіплявся до охоронців за те, що «жують соплі», прикладав руку до ув'язнених.
Одного разу він застрелив арештанта тільки за те, що той ненароком ступив на попереджувальну смугу.
Піднявся страшний шум. І чоловіче, і жіноче відділення відмовилися підкорятися табірному начальству. Ми всі лягли на бетон і кілька діб не піднімалися, вимагаючи покарати Ольвача. Це дійшло не тільки до обласного управління, але і до Москви. Ольвача заарештували, обіцяли в усьому об'єктивно розібратися.
Коли обурення вляглося, організаторів опору розігнали по інших таборах, а капітана залишили на місці. Кілька місяців він тримався скромніше. Не наривався на неприємності. Але кому-то в цій системі потрібно бути фашистом. Пороти матраци та подушки, робити ретельний огляд особистих речей в'язнів, давати їм в морду. Якщо треба, стріляти з нагана. Тримати нас рабами…