Миша теж щиро хоче допомогти, але може все зіпсувати. Невідомо, що надумав Соломон.
— Що ти мовчиш? — запитав мене він. — Я тобі друг? Чи, може, не зовсім?
— Друг. Але я боюся, як би не нашкодити нашому з Клавою звільненню. Миша теж рветься допомогти…
— Чому ти не став звертатися до мене? Або ти думаєш, що я все зіпсую?
— Я не думаю. Я боюся.
— Ну і дурень же ти, Кулінар. Ти думаєш, тільки ти ненавидиш Рябого? Він багатьом кісткою в горлі стирчить. Ми підберемо виконавця, зробимо так, щоб комар носа не підточив, щоб ви з Клавою чесно відбули свій термін і на волі провели решту свого життя.
— Соломон, ти це серйозно? Я не вірю своїм вухам.
— Я за свій базар відповідаю. Міг би не питати. Якщо ми не будемо допомагати один одному, хто нам може допомогти? А? Хто?
Я невимовно здивований і втішений словами Соломона. Незважаючи на мою ненависть до Ольвача, чи зможу його знищити? Це перше питання. Друге. Як вийти чистим з води? Не загриміти на повторний строк, не втратити Клаву назавжди.
— Що за це ти вимагатимеш від мене?
— Не парся. Я з друзів нічого не вимагаю взамін. Він думає, що ми падло, сіра безлика маса. З нами можна поступати, як йому надумається. Взяв у руки наган і він вже Бог, цар і генеральний секретар. Побачиш. У нас вистачить сил, щоб поставити цього негідника на місце.
На радощах хотів написати Клаві маляву з натяком. Узяв аркушик паперу, написав: «Мила Клава. Хочу повідомити тобі радісну звістку…». Ще не встиг дописати, як моє плече стиснула міцна рука Соломона.
— Доповідну оперу пишеш?
— Треба Клаву порадувати.
— Наказую: мовчати. Про нашу розмову не повинна знати жодна людина.
— А як же Клава?
— Коли все збудеться, тоді і напишеш.
16.04.1952 рік
Народне господарство нашої країни неухильно йде шляхом потужного підйому. Натхненні і організовувані великої партією Леніна — Сталіна, народи нашої країни домагаються нових успіхів у мирній, творчій праці, у соціалістичному змаганні за виконання і перевиконання державних планів.
Глава 5. Так наказав Соломон
Повертався з основного виробничого корпусу, де вже кілька тижнів заливали підлоги бетоном, коли побачив на даху майбутнього заводоуправління Пашку Косяка з кількома такими ж, як і він, нариками і підерами.
Мене здивувало, що серед них виднілася постать Миші Молдавана.
По зовнішній металевій драбині виліз на дах будівлі. Він був вкритий бітумом. Мав ледь помітний ухил. Під ним лежала прохідна, огорожа, з двох сторін по периметру — вишки стрільців. Уздовж зони тяглася дорога.
Миша стояв віддалік петушиної зграї.
— Нарешті хоч один нормальний чоловік з'явився, — зрадів він.
— Що ти тут робиш?
Пристав Косяк, як банний лист, бля. Захотілося йому випити. Довелося терміново викликати мою сестру, щоб принесла їм підігрів.
— Його ж зараз неможливо передати.
— І я про що. Завтра вранці передали б вільнонаймані. Ні. Давай сьогодні.
— Так не вийде сьогодні, — вигукнув я.
— Хрєн з ними, бля. Мені Косяк кисет тютюну з барського плеча кинув. Нехай дурью маються. Я своє вже отримав.
Він дістав з кишені кисет і потряс ним у мене перед носом.
Братва юрмилася навколо Пашки. Нарики тягнули косячковую цигарку.
Цигарка йшла по колу. От нею глибоко затягнувся Пашка.
— Дай потягнути! — попросив.
— На халяву не вийде, — відповів він.
— Відпрацюю.
— На, потягни, — простягнув мені недопалок Косяк.
Затягнувся. І відчув, як напруга останніх днів зникає, моя голова проясняється, з'являється тонус. Така легкість і безпричинна радість, що хочеться співати.
Здається, плив над дахом. Але, насправді, стояв не рухаючись, дивився на дорогу, що тяглася вздовж високого паркану з колючим дротом.
З іншого боку паркану, через дорогу, виднілося кладовище з чорними гранітними старовинними пам'ятками, але переважно з нещодавно встановленими. Тобто звареними з металу пірамідами із зірками на кінці, просто з дерев'яними та залізними хрестами. Всі нові пам'ятники були пофарбовані у сірий і чорний кольори.
По дорозі йшла з господарською сумкою середніх років жінка з дівчинкою-школяркою початкових класів. Вона крадькома, щоб не бачили стрілки на вишках, поглядала в нашу сторону. Так само крадькома їй злегка махав рукою Миша Молдаван. Він нахилився до мене і прошепотів: