Тільки потім відкрилися посилені колючим дротом ворота.
Весь цей час Клава дивилась на мене, не відриваючи погляду. Махав їй рукою…
В строю я опинився поруч з Косяком.
— Кулінар, тобі кохана не дала? Весь сеанс лизались.
— Нам було добре.
— Скажи комусь іншому, а не мені.
— Я своє отримав.
— Ти роби, як я. Де взгрёб, там і вьёб. У них передок постійно свербить. Це теж треба розуміти.
— Всьому є місце і час.
— Де це місце, де цей час. Я їх не бачу. Не бачу ніякого місця, крім смердючого барака і брудних нар. Мені залишилося ще мотати і мотати. А я, може, стільки не проживу.
— А совість. Ми ж люди, а не тварини.
— Про совість ти запитай у Йосипа Віссаріоновича. Є у нього совість, коли він ні за що ні про що заганяв нас у глуху тайгу. Є у нього совість. Навіть якщо я відкинуся, мені Москви, де народився і виріс, не бачити як своїх вух. У кращому випадку, відправлять за 101 кілометр, у гіршому — не пустять навіть за Урал.
— Через це людську гідність втрачати?!
— Ні, Кулінар, треба виривати у життя все, що можеш. Інакше буде пізно.
09.05.1952 року.
Після вчорашнього кіно я не спав. Прометався, як у маренні, цілу ніч. А тут ще додавав Іван. Він теж не спав. Скрипів зубами і стогнав. Зрідка його стогони переходили в тихий глухий плач.
Вранці встали, точно п'яні, сіли на його нари.
— Життя бекове, нас ебуть, а нам некого, — кажу сонним голосом.
— Не прибіднюйся. Таку жінку відхопив. Це раз, — каже колишній механізатор. — І тобі, і їй дозволяють виїжджати за Урал. Це два.
— Знайшов, кому позаздрити, — відповідаю. — Ти не уявляєш, як це жінку, яку ти дуже сильно кохаєш, використовує інший чоловік, цинічний і нахабний.
— Не ображайся, Кулінар, але я б давно задушив його ось цими руками.
Чуб витягнув жилаві руки, розтиснув п'ятірню з великими пальцями.
— Та я б його відразу задушив. І зупинити мене б могла тільки автоматна черга.
— Другий Молдаван знайшовся. І що з цього? Клаві і мені накинули б новий термін.
— У мене закінчується терпіння бачити і чути, як ця не чисть топче своїми поганими хромовими чобітьми цю землю.
— А я потерплю, коли інші йому шию звернуть, щоб нам з Клавою нічого не загрожувало.
— Нехай вам пощастить! Нехай здійсняться ваші мрії. У тебе є прекрасна жінка і така ж прекрасна перспектива: прожити на волі в щасті та злагоді роки, що залишилися.
— Ваню! І ти переживи. І у тебе ще не все втрачено. Так, у тебе все відібрали. Крім одного, — життя. Знайди в собі сили і мужність, візьми у нього своє, те, що тобі накреслено долею.
— Це зробити значно складніше. Я навіть не знаю, з чого починати.
— Бери приклад з Цвяха. Його теж не пустили до дружини і дітей в Україну. Він одружився на колишній зечці і будує своє нове життя.
— Дякую, друже, за пораду. Я подумаю, що можна зробити в цьому напрямку.
12.05.1952 рік
Коля Моторист обідав у їдальні «Зеленбуду», підприємства з озеленення міста. Воно займало кілька гектарів землі на його околиці. Там вирощували квіти, кущі, дерева, траву та інші насадження, які були потрібні для озеленення населеного пункту.
Їдальня знаходилася недалеко від хімкомбінату в невеликому пристосованому приміщенні. У кожну обідню перерву Моторист поспішав туди, щоб підкріпитися. Його обіди в цій їдальні стали звичними. Незабаром він познайомився з її відвідувачами. Іноді вони заводили з ним розмову.
Майже кожну обідню перерву сюди приходили подруги. Як пізніше він дізнався, працівниці «Зеленбуду». Їх звали Олена, Іра і Гульнара. Вони сідали за столик поруч з Мотористом і кидали в нього зацікавлені погляди. Не досвідчений в жіночих справах, Коля все одно з перших же днів зробив «прикид» і вирішив, що з цими дамами йому робити нічого.
Найбільше йому подобалась Лена. Це була висока блондинка років сорока. З правильними рисами обличчя, смаглява. Вона говорила на одній ноті грудним сильним голосом, майже не напружуючись при цьому і не дивлячись в обличчя співрозмовника.
Повна Іра була трохи молодше своєї подруги. Вона постійно посміхалася йому і заводила нескінченні розмови ні про що, просто так, аби поговорити з незнайомим молодим хлопцем.
Третя, Гульнара, була значно молодше своїх подруг. Мовчки спостерігала за подіями і посміхалася круглим казахським лицем. Була вона маленькою доходягою з тонкими худими ногами.
Коли познайомилися ближче, Коля розповів, де і ким він працює і що там повно женихів.